— Містере Редні, я не бажаю вам коритися. Покладіть молоток, інакше — стережіться!
Але приречений помічник капітана, підступивши ще ближче до Стілкілта, який стояв нерухомо, потрусив важким молотком у дюймі від його зубів, виливаючи на нього потік нечуваного лихослів'я. Не відступивши ні на тисячну частку дюйма, Стілкілт полоснув його гострим, мов кинджал, поглядом і, стиснувши за спиною в кулак праву руку й повільно піднімаючи її догори, сказав своєму супротивникові, що коли тільки молоток торкнеться його щоки, то він (Стілкілт) його вб'є. Але, джентльмени, нерозумного ведуть на забій самі боги. Молоток торкнувся щоки Стілкілта, і наступної миті нижня щелепа помічника капітана була вивихнута, він упав на кришку люка, плюючись кров'ю, мов кит.
Його крики ще не досягли капітанської каюти, а Стілкілт уже смикнув за бакштаг, який тягнувся до самого топа щогли, де стояли чатовими двоє його друзів. Обоє були канальцями.
— Канальці? — вигукнув дон Педро. — Ми бачили чимало китобоїв у наших портах, але про ваших канальців ніколи не чули. Даруйте, хто вони такі і чим займаються?
— Канальці, доне, це човнярі з нашого великого каналу Ері. Ви, напевно, чули про нього.
— О ні, сеньйоре, тут, у цій нудній, спекотній, украй лінивій і відсталій країні, ми майже нічого не знаємо про вашу енергійну Північ.
— Справді? Ну, коли так, доне, налийте мені ще. Ваша чіча[214] просто чудова. Перш ніж продовжити свою розповідь, я поясню вам, що являють собою наші канальці; можливо, ці відомості проллють додаткове світло на мою розповідь.
Протягом трьохсот шістдесяти миль, джентльмени, перетинаючи весь штат Нью-Йорк, через велелюдні міста і квітучі села, через широкі, похмурі, відлюдні болота і пишні лани, такі плодючі, яких немає більше ніде у світі, — через більярдні та бари, через заповітні хащі великих лісів, по римських арках, перекинутих через індійські річки, у тіні й на сонці, серед щасливих і смутних сердець, по всьому широкому і мальовничому простору благородних земель Мохок[215], під стінами сніжно-білих церков, чиї шпилі стоять, наче межові стовпи, одним нескінченним потоком тече по-венеціанському розпусне і часом злочинне життя. Там справжня країна дикунів, джентльмени, там воюють язичники, і вони там повсюди, просто поруч з вами, у густій тіні під стінами церков і під їхнім надійним та поблажливим захистом. Адже за якоюсь дивною фатальною закономірністю, джентльмени, грішники — подібно до піратів у вас на батьківщині, які, за численними свідченнями, завжди оселяються біля храмів правосуддя, — мешкають здебільшого поблизу святих місць.
— Це хто там іде — не чернець? — спитав дон Педро, з кумедним занепокоєнням дивлячись униз, у натовп на площі.
— На щастя для нашого друга з Півночі, інквізиція сеньйори Ізабелли[216] в Лімі слабшає, — з усміхом зауважив дон Себастьян. — Продовжуйте, сеньйоре.
— Стривайте! Перепрошую! — вигукнув хтось із присутніх. — Від імені всіх нас, мешканців Ліми, я хотів би запевнити вас, сеньйоре мореплавець, що ми завважили ґречність, з якою ви втрималися від спокуси замінити далеку Венецію на сучасну Ліму. Прошу, не дякуйте і не вдавайте, наче ви здивовані, — адже ви знаєте приказку всього узбережжя: «розбещена, як Ліма». І це цілком відповідає картині, яку ви змалювали; тут більше церков, ніж більярдних столів, і вони завжди відкриті і «розбещені, як Ліма». Те саме і у Венеції; я був там, у священному місті блаженного євангеліста Марка! (Нехай святий Домінік очистить це місто від скверни!) Дайте ваш келих, сер! Дякую, — ось, я налив; а тепер осушіть його знову.
— Якщо вільно зобразити канальця і його покликання, джентльмени, з нього б вийшов чудовий драматичний герой — таким досконалим у своїй порочності є його образ. Наче Марк Антоній, він день у день повільно пливе по зеленому мальовничому Нілу, відкрито бавиться зі своєю рум'яною Клеопатрою[217], підсмажуючи свої золотисті, мов персик, стегна на сонячній палубі. Але на березі від цієї манірності не лишається й сліду. Каналець із гордістю прибирає вигляду справжнього розбійника; низький капелюх з опущеними крисами, прикрашений барвистими стрічками, вінчає його розкішний портрет. Він — страшна загроза для усміхненої невинності селищ, повз які він пропливає; його смаглявого обличчя і безмежного зухвальства бояться навіть мешканці міст. Одного разу, коли я подорожував по каналу, мене вивільнив із халепи один каналець; висловлюю йому щиру подяку, я б не хотів видатися невдячним; але в таких бандитів однакова готовність підтримати в скруті незнайомого і пограбувати багатія зазвичай спокутує всі їхні гріхи. Загалом, джентльмени, про розпусність життя на каналах красномовно свідчить той факт, що так багато найбільш завзятих випускників цієї школи вдаються до нашого лихого китобійного ремесла і що навряд чи якісь інші представники людського роду (окрім хіба що мешканців Сіднея[218]) викликають менше довіри в наших капітанів-китобоїв. Хіба не дивина? Адже для багатьох тисяч наших сільських підлітків і юнаків, народжених на берегах цього водного шляху, сповнене випробувань життя Великого каналу — це єдина сходинка, що веде від мирного збирання врожаю на християнській ниві до орання язичницьких морів.
215
216
217
Єгипетська цариця Клеопатра (69–30 до н. е.) була коханкою римського полководця, державного діяча Марка Антонія (83–31 до н. е.).