— Розумію! Розумію! — схвильовано вигукнув дон Педро, проливши чічу на гаптовані сріблом мереживні манжети. — Навіщо подорожувати? Увесь світ — це Ліма! Я ж гадав, що на вашій поміркованій Півночі люди такі самі холодні і безпристрасні, як гори… Та розповідайте далі!
— Я зупинився на тому, джентльмени, як Стілкілт смикнув за бакштаг. Цієї ж миті його оточили троє помічників капітана і четверо гарпунерів і почали тіснити його до борту. Але тут униз по вантах зісковзнули, наче дві стрімкі зловісні комети, двоє канальців і стали до бою, щоб допомогти своєму товаришу вихопитися на бак. Їм на допомогу прибігли інші матроси, усе змішалося в загальній метушні, а відважний капітан, тримаючись осторонь, вистрибував з острогою в руці, наказуючи своїм офіцерам загнати мерзотника на ют і відлупцювати. Час від часу він підскакував скраєчку до киплячої людської мішанини і кидав усередину острогу, цілячи в об'єкт своєї ненависті. Проте вони не змогли подолати Озерника і його хлопців; ті захопили бак, і, швидко підкотивши кілька великих бочок і поставивши їх у ряд справа і зліва від штилю, ці морські парижани[219] сховалися за барикадою.
— Виходьте, ви, пірати! — грізно рикнув капітан, вимахуючи затисненими в кожній руці пістолетами, які щойно приніс йому стюард. — Виходьте, злодюги!
Стілкілт одним стрибком піднявся на барикаду і пройшов по ній, кидаючи виклик спрямованим на нього пістолетам; цим він переконав капітана, що його (Стілкілта) смерть стане сигналом для кривавого морського бунту. У глибині душі побоюючись, що саме так і станеться, капітан трохи стишив голос; утім він наказав інсургентам негайно повернутися до виконання своїх обов'язків.
— Ви обіцяєте не чіпати нас, якщо ми це зробимо? — спитав Стілкілт.
— До роботи! Ставай до роботи! Я нічого не обіцяю! Робіть свою справу! Чи ви хочете потопити корабель? Зараз не час для бунтів! До роботи! — І він підняв пістолет.
— Потопити корабель? — вигукнув Стілкілт. — То нехай тоне! Жоден із нас не стане до роботи, поки ви не заприсягнетеся, що не піднімете на нас руку. Що скажете, хлопці? — спитав він, звернувшись до своїх товаришів. Ті відповіли захопленими вигуками.
Ні на мить не спускаючи очей з капітана, Стілкілт обійшов барикаду кругом, уривчасто промовляючи:
— Ми не винні; ми цього не хотіли; я ж казав йому — покладіть молоток; це ж було якесь хлоп'яцтво, він мав мене знати; я ж казав йому не дражнити буйвола; чорт забирай, я, здається, збив собі пальця об його кляту щелепу; де наші ножі, хлопці, у кубрику? То дарма, візьмете ганшпуги! Капітане, заради Бога, стережіться! Дайте нам слово; не будьте дурнем, забудьте все це; ми готові стати до роботи, поводьтеся з нами як з людьми — і ми будемо вам служити; але бити себе не дозволимо!
— До роботи! Я нічого не обіцяю! Кажу вам, до роботи!
— Тож послухайте, капітане! — закричав Стілкілт, люто змахнувши рукою. — Серед нас знайдеться чимало таких (у тому числі і я), хто найнявся лише на один рейс, чи не так? Ви добре знаєте, сер, що ми можемо вимагати звільнення, щойно корабель стане десь на якір. Ми не хочемо скандалити, це нам ні до чого; ми хочемо, щоб усе владналося мирно, ми готові стати до роботи, але бити себе не дозволимо!
— До роботи! — гарикнув капітан.
Стілкілт на мить спинився, роззирнувся довкола, потім мовив: