— Чи можу я попросити вас привести патера, доне?
— Хоча в Лімі тепер не буває аутодафе, — мовив один із присутніх до другого, — я все ж таки боюся, що наш друг-мореплавець спіткається із святими єпископами. Місяць світить так ясно, давайте відійдемо в тінь. Не знаю, навіщо це було потрібно…
— Вибачте, що я пішов за вами, дон Себастьян. Чи можу я також попросити вас узяти найбільше Євангеліє, яке там знайдеться?
— Це патер, він приніс вам Євангеліє, — урочисто мовив дон Себастьян, повертаючись із високим поважним чоловіком.
— Дайте я зніму капелюха. А тепер, шановний отче, підійдіть ближче до світла і тримайте Святе Євангеліє переді мною, щоб я міг його торкнутися.
Перед лицем Господа засвідчую, що історія, яку я розповів вам, джентльмени, правдива засвоєю сутністю і змістом. Я знаю, що це правда, це сталося на нашій планеті; я піднімався на той корабель; я знав тих матросів; я бачив Стілкілта і розмовляв із ним після смерті Редні.
Розділ 55
Страхітливі зображення китів
Ще мить — і я намалюю вам, наскільки це можливо без полотна, правдивий портрет кита, яким він насправді постає перед очима китобоя, пришвартований до борту корабля так, що на нього навіть можна ступити ногою. У зв'язку з цим буде доцільним спершу згадати про ті навдивовижу неправдоподібні образи китів, які ще й досі вводять в оману довірливих мешканців суходолу. Пора вже зняти полуду з їхніх очей, довівши хибність таких уявлень.
Можливо, ці оманливі уявлення зародилися з вини давніх індійських, єгипетських і грецьких скульпторів. Саме від тих часів, коли вигадка була в більшій пошані, ніж точність, коли на мармурових панелях храмів, на п'єдесталах статуй і на щитах, на медальйонах, чашах і монетах дельфіна зображували закутим у панцир, мов Саладін[220], і з шоломом на голові, наче святий Георгій[221], — саме відтоді такий політ фантазії допускається не тільки в обивательському уявленні про китів, але й у науковому.
Попри це найдавніший з існуючих портретів, на якому кит хоч трохи схожий на самого себе, міститься в славнозвісній печерній пагоді Елефанти в Індії. Браміни твердять, що всі людські заняття, всі ремесла, усі людські професії були відображені в незліченних статуях, поставлених у цій стародавній пагоді, за цілі століття до того, як вони з'явилися на землі. Тому не дивно, що наше благородне китобійне ремесло теж там було вгадане наперед. Індуського кита, що про нього в нас ітиметься, можна побачити на стіні, на окремому місці, де зображується сцена перевтілення Вішну в образ левіафана, вчене ім'я якому Матсе Аватар. І все ж, незважаючи на те що статуя являє собою наполовину людину, а наполовину кита і від кита там є хіба що хвіст, навіть цей його фрагмент зображений зовсім неправильно. Він більше скидається на звужений хвіст анаконди, ніж на широкі лопаті могутніх плавців кита.
Походіть по старовинній галереї і подивіться на портрет цієї риби, що вийшов з-під пензля великого християнського митця; він пішов не далі, ніж древні індуїсти. Я кажу про картину Гвідо[222], на якій Персей рятує Андромеду від морського страховиська, або кита. Цікаво, із якої натури Гвідо писав це неймовірне створіння? І Хогарт[223], зображуючи ту саму сцену у своєму «Сходженні Персея», досяг не більшого успіху. Велетенська туша його почвари гойдається на морських хвилях, занурившись у воду щонайглибше на один дюйм. На спині в неї намальовано щось подібне до слонячого сідла з балдахіном, а стосовно роззявленої зубатої пащеки, у яку біжать морські буруни, то можна було б припустити, що то Брама Зрадників, яка веде від Темзи до Тауеру. Кити є і на малюнках старого шотландця Сібальда; є кит Йони, якого зображували на гравюрах і естампах у старовинних виданнях Біблії і давніх букварях. Годі про них щось і говорити! А кити палітурників, які повивають корабельний якір, наче виноградна лоза, — витиснені золотом на обкладинках і корінцях багатьох книг, і старих, і нових, — це істоти вельми цікаві, але химерні, запозичені, мабуть, із зображень на античних вазах. Хоча їх повсюдно вважають дельфінами, я все ж наважуся цю палітурну рибу назвати спробою зобразити кита, бо таким був первинний задум, коли цю емблему почали використовувати, її ввів до вжитку один старий італійський друкар[224] десь близько п'ятнадцятого сторіччя, в епоху відродження просвіти; а за тих часів, та й донедавна, дельфіна вважали різновидом левіафана.
220