Коли воно з тихим смоктальним звуком знову сховалося в глибині, Старбак, не відводячи очей від водокруту, що закипів у тому місці, де зникло чудовисько, з гіркотою вигукнув:
— Краще б мені побачити Мобі Діка і стятися з ним, ніж побачити тебе, білий привиде!
— Що це було, сер? — спитав Фласк.
— Величезний спрут. Кажуть, не багатьом із китобоїв, які його бачили, довелося повернутись у рідну гавань і розповісти про це.
Ахаб не мовив ані слова; він розвернув свій вельбот і рушив до корабля, а інші мовчки послідували за ним.
Хоч би які марновірні були уявлення китобоїв про цю істоту, вона, проте, має такий дивовижний вигляд, що й справді ніби віщує лихо своєю появою. На неї натрапити можна дуже рідко, і, попри те що моряки одностайно оголошують спрута найбільшим з океанських живих створінь, вони майже нічого не знають про його справжню природу і зовнішній вигляд; проте твердо переконані, що він — єдина пожива кашалота. Річ у тім, що всі інші різновиди китів харчуються на поверхні, і людина навіть може побачити їх за цим заняттям; а спермацетовий кит полює свою здобич у таємничих глибинах, і люди можуть тільки робити припущення щодо його меню. Іноді, під час особливо завзятого переслідування, він вибльовує щупальці спрута, і серед них знаходили такі, що сягали в довжину двадцяти і тридцяти футів. Вважають, що чудовиська, яким належать ці щупальці, хапаються ними за океанське дно, і кашалот, на відміну від інших левіафанів, наділений зубами саме для того, щоб їх відкушувати.
Мені здається, є підстави вважати, що великий Кракен єпископа Понтопіддана[245] — це просто спрут. Його звичка то виринати на поверхню, то пірнати, про яку пише єпископ, і деякі інші згадані ним особливості збігаються дуже точно. А щодо неймовірних розмірів, якими наділив його єпископ, — це просто звичайне перебільшення.
Деякі природознавці, яким довелося щось почути про описану тут загадкову істоту, включають її до одного класу з каракатицями, куди її за зовнішніми рисами і слід вмістити — та хіба що як Єнака[246] свого племені.
Розділ 60
Лінь
У зв'язку із сценою китового полювання, яку буде описано трохи нижче, а також для кращого розуміння всіх інших подібних сцен я мушу розповісти про магічний, а подеколи і вбивчий гарпунний лінь.
Спочатку ліні, що використовуються на промислі, виготовлялися з найкращих сортів конопляного прядива, ледь обкуреного дьогтем, але не просоченого ним, на відміну від звичайних тросів; річ у тім, що, хоч дьоготь робить конопляне прядиво гнучким і тоді воно краще сукається, а сам трос стає більш слухняним у руках матроса, дьоготь у звичайній кількості не лише зробив би гарпунний лінь надто жорстким для того, щоб його можна було згортати у вузькі бухти, але й взагалі, як це розуміють тепер моряки, його застосування не робить троси міцнішими, а лише надає їм зовнішнього полиску.
Останніми роками на американських китобійних кораблях використовуються не конопляні ліні, а манільські; хай вони швидше зношуються, проте є більш міцними, м'якими й еластичними і, крім того (адже кожна річ має свій естетичний бік), вони виглядають на кораблі гарніше і пристойніше, ніж конопляні мотузки. Коноплі — це темношкірі смаглявки, такі собі індіанки, а Маніла — золотоволоса черкешенка.
Гарпунний лінь має лише дві третини дюйма в товщину; з першого погляду він не здається надто міцним. Проте досвід показує, що кожна з його п'ятдесяти однієї нитки витримує вагу в сто двадцять фунтів, і тому весь трос витримає три тонни ваги. Гарпунний лінь для полювання на кашалотів зазвичай має близько двохсот морських сажнів у довжину. На кормі вельбота ставлять діжку, у якій його щільно вкладають кільцями, не такими, як змійовик у перегінному апараті, а у формі сирної голови, рясно вкладеними «пластами» — концентричними спіралями, майже без проміжку, окрім манюсінького «сердечка» — вузького вертикального отвору, що утворюється по осі цього мотузяного сиру. І оскільки найменша петля чи вузол при розмотці ліня може потягти за борт чиюсь руку чи ногу, коли й не все тіло, лінь укладають у діжку з надзвичайною обережністю. Буває, що гарпунери згають на це весь ранок, натягаючи лінь високо на линвах і пропускаючи його вниз через блок, щоб при згортанні він ніде не перекрутився і не заплутався.
На англійських вельботах ставлять не одну, а дві діжки, і в обидві вкладають один лінь навпіл. У цьому є свої переваги, позаяк спарені діжки бувають значно меншими за розміром, їх простіше встановити в човні, і вони не перевантажують його так, як американська діжка діаметром близько трьох футів і відповідної висоти, що є завеликим вантажем для човна, збитого з півдюймових дощок; адже дно вельбота подібне до тонкої криги, яка може витримати велике навантаження, розподілене рівномірно, але одразу ж проламається, якщо зосередити тиск в одній точці. Коли американську діжку накривають фарбованим брезентом, здається, що вельбот пливе до китів, щоб почастувати їх страхітливо великим весільним короваєм.
245