Отже, китовий жир — це і є китова шкіра; і якщо зважити на те, що ця шкіра, як трапляється при розтині великого кашалота, дає до сотні бочок жиру; і якщо пам'ятати, що жир кита, коли його видобути, за вагою становить не більше трьох четвертих від усієї китової оболонки, — можна дістати певне уявлення про велетенські розміри цієї живої маси, частка зовнішнього покриву якої дає ціле озеро рідини. Якщо вважати десять бочок за тонну, ми маємо десять тонн чистої ваги, які становлять усього лише три чверті від маси шкіри одного кита.
Видима поверхня туші живого кашалота — це одне з чудес, які він нам являє. Вона майже завжди рясно помережана прямими смугами, що перехрещуються навскіс, подібними до тих, які ми бачимо на майстерних італійських гравюрах.
Проте ці лінії не йдуть по вже згаданому слюдяному шару, вони просвічують крізь нього, намальовані просто на тілі. І це ще не все. Часом швидкий, проте уважний погляд прозирає крізь ці смуги якісь інші обриси — достоту як на справжній гравюрі. Ці обриси нагадують ієрогліфи; я маю на увазі, якщо таємничі візерунки на стінах пірамід називаються ієрогліфами, то це слово кладеться тут якнайкраще. Я запам'ятав ієрогліфічний напис на одному кашалоті і згодом був просто вражений, коли якось знайшов його на малюнку, де були відтворені давньоіндіанські письмена, вибиті на славнозвісних ієрогліфічних скелях верхньої Міссісіпі. Подібно до цих таємничих каменів, тайнопис кита донині лишається нерозшифрованим. До речі, ці індіанські скелі нагадують мені про щось інше. Окрім усіх інших дивовиж кашалота ми часто бачимо, що в нього на спині, а особливо на боках прямі смуги приховані під численними глибокими подряпинами неправильної форми. Гадаю, прибережні скелі Нової Англії, які, на думку Агассіса[257], помережані слідами зіткнень із плавучими айсбергами, саме цим нагадують кашалотів. Мені здається, що кит дістає ці подряпини внаслідок бойових сутичок з іншими китами, бо найчастіше я бачив їх у великих дорослих самців.
Іще два слова про шкіру, вірніше, про жирову оболонку китів. Я вже казав, що її зривають із китової туші довгими смугами, які називають «ковдрами». Це слово, як і більшість морських висловів, є дуже влучним. Адже жировий шар справді огортає кита, мов ковдра або стьобане покривало, або як індіанське пончо, що одягнуте через голову і сягає до хвоста. Саме завдяки цій теплій ковдрі кит чудово почувається в будь-яку погоду, під будь-якими широтами, о будь-якій порі дня і року. Що сталося б, наприклад, із гренландським китом у крижаних північних морях, якби на ньому не було цього теплого сюртука? Звісно, в цих гіперборейських водах є й інші риби, і поводяться вони дуже жваво; але ж то риби холоднокровні, які не мають легенів, риби, у яких холодильник замість черева; ці створіння можуть грітися біля айсберга, як мандрівник гріється в готелі біля каміна; а кит, подібно до людини, має легені і гарячу кров. Якщо його кров замерзне, він загине. І хіба не дивно — звичайно, допоки цьому не знайшли пояснення, — що це велетенське чудовисько, якому висока температура потрібна не менше, ніж людині, почувається вельми затишно, по саме тім'я занурившись у крижану антарктичну воду, де тіло моряка, який упав за борт, іноді знаходять через багато місяців умерзлим вертикально в льодове поле, як у бурштині іноді знаходять мушок. Та можна здивуватися ще більше, коли почуєш, що, як доводять експерименти, кров полярного кита тепліша від крові негра з Борнео влітку.
Мені здається, це свідчить про переваги, які дають життєва сила, товсті стіни і внутрішній простір. О людино! Твори себе за образом кита! Зберігай і ти своє тепло серед криги. Нехай тільки життя твоє належить до цього світу, а не буття. Лишайся спокійним на екваторі, не втрачай кровообігу на полюсі. Як великий купол собору Святого Петра і як великий кит, у будь-яку погоду зберігай, о людино, свою власну температуру.
257