— Злазь! Злазь! — гукали матроси до Деггу, але негр, однією рукою вхопившись за товстий трос, на якому він міг би повиснути, якби голова відірвалася, вивільнив заплутаний гордень і жбурнув відро у похилий колодязь, щоб похований у його глибині гарпунер міг схопитися за відро і таким чином вилізти назовні.
— Тікай звідти, заради бога! — кричав Стабб. — Ти ж не патрон вставляєш, хлопче! Злазь! Як ти йому допоможеш? Стукнеш відром по голові, от і по всьому. Тікай, чуєш!
— Стережися! — пролунав шалений крик, наче вибух ракети.
У ту саму мить величезна голова з жахливим гуркотом зірвалася в море, наче Столова скеля — у Ніагарський водоспад; корабель, звільнившись, шарпнувся в протилежний бік, сяйнувши своєю мідною обшивкою, і всі так і остовпіли, побачивши крізь каламутну пелену бризок Деггу, який розгойдувався на талях то над палубою, то над морем, схопившись за товстий трос; а бідолашний Тештіго, похований живцем, поринав у морську безодню! Та сліпуча пара ще не розсіялася, коли над поруччями майнула оголена постать з абордажним палашем у руці. Наступної миті гучний плюскіт сповістив, що мій відважний Квіквег іде на поміч. Усі метнулися до борту, з'юрмилися біля поруч, і кожен, затамувавши подих, лічив бульки на хвилях, а секунди минали, і не було видно ні потопаючого, ні рятівника. Тим часом кілька матросів спустили шлюпку і відчалили від борту.
— Он там! Он там! — закричав Деггу, що тепер висів на нерухомих талях високо над палубою, і всі ми побачили, як на віддалі над блакитними хвилями майнула людська рука; це було дивне видовище — наче жива рука піднялася з трави над могилою.
— Обоє! Обоє! Там обоє! — шалено кричав Деггу; ще мить — і ми побачили, що Квіквег відчайдушно гребе однією рукою, а другою міцно тримає індіанця за довге волосся, їх втягли у шлюпку і швидко підняли на палубу; але Тештіго очуняв не скоро, та й у Квіквега вигляд був не надто веселий.
Тож як було звершено це благородне діяння? Слухайте. Квіквег пірнув услід за головою, що повільно занурювалася в глибину, кілька разів різонув її своїм палашем знизу, так що утворився великий пробій, потім викинув палаш, застромив туди свою довгу руку, якомога глибше і вище, і витягнув бідного Теша за голову. Він стверджував, що спершу намацав ногу, проте, чудово знаючи, що так робити не годиться, бо можна накоїти лиха, він запхав ногу назад і спритним поштовхом із закрутом змусив індіанця перевернутися сторчма; тому за другої спроби той пішов старим перевіреним шляхом — головою вперед. Що ж до кашалотової голови, то вона поводилася якнайкраще.
Отак завдяки сміливості Квіквега і його надзвичайному акушерському вмінню відбулося звільнення, чи то пак, народження Тештіго, і відбувалося воно, до речі, у вельми небезпечній обстановці; такий урок не повинен пройти даремно; молодь слід навчати основ акушерства так само, як фехтування, боксу, верхової їзди і веслування.
Я чудово розумію, що ця дивовижна пригода з індіанцем може видатися сухопутній людині просто неймовірною, хоча всі, певно, колись бачили або чули, як люди падали в криницю чи бочку; такі випадки трапляються скрізь і повсюди, і не з таких поважних причин, як у випадку з Тештіго, якщо згадати про надзвичайну слизькість кашалотової криниці.
А втім, хто зна — може, ви присікаєтеся до мене: як же це так? Ми думали, що чарункувата, просочена спермацетом голова кашалота — найлегша і найбільш плавуча частина його тіла; а тепер ви змушуєте її потопати в рідині, питома вага якої набагато більша за її власну. От ми тебе й спіймали! Аж ні; річ у тім, що, коли Теш упав туди, майже весь спермацет був вичерпаний, легкий вміст зник, і лишилися самі стінки «криниці», що складаються, як я вже казав, з міцної, гартованої речовини, набагато важчої, ніж морська вода, у якій вона одразу тоне, мов свинець. Та в нашому випадку швидкому зануренню цієї речовини у воду перешкоджали інші частини голови, від яких вона не була відокремлена, і тому вся голова тонула дуже повільно і неквапно; саме це дало Квіквегу можливість здійснити свій акушерський подвиг, так би мовити, стрімголов — і правда, пологи були стрімкі.
А якби Тештіго зник у цій голові навіки, то була б прекрасна смерть; він би захлинувся у білосніжному, м'якому, духмяному спермацеті, і труною, катафалком і могилою стала б для нього скарбниця кашалота, його sancta sanctorum[272]. Можна згадати лише одну солодшу смерть — прекрасну смерть бджоляра з Огайо, котрий шукав мед у дуплі і знайшов його так багато, що, перехилившись надто далеко вниз, потонув у медовій драговині і був у ній забальзамований. А як ви гадаєте, скільки було таких, хто впився до смерті медовою мудрістю Платона?