Проте всі ці дурні міркування старого Сег-Харбора свідчать лише про дурну пиху його розуму — ґандж, тим паче вартий осуду, що в нього не було ніяких знань, окрім тих, які він дістав від сонця і моря. Я певен, що все це лише викриває його дурну безбожну пиху і його негідний, просто диявольський бунт проти превелебних отців церкви. Адже, як вважає один португальський католицький священик[288], сама ідея подорожі Йони до Ніневії навколо мису Доброї Надії тільки прославляє велич Господа-чудотворця. І це справді так. Освічені турки і донині вірують в історичну правдивість події, що сталася з Йоною. Ще триста років тому один англійський мандрівник описував у «Подорожах» Харріса турецьку мечеть, зведену на честь Йони, у якій чудесна лампа горить удень і вночі без будь-якої олії.
Розділ 84
Кидок
Для того щоб карета котилася легше та швидше, її вісь зазвичай змащують дьогтем; з такою ж метою деякі китобої піддають подібній операції свої вельботи: вони намащують дно лоєм. Безперечно, така процедура, що в будь-якому разі не може зашкодити, буває дуже корисною; адже олія і вода — ворожі стихії; олія полегшує ковзання, а в цьому випадку потрібно зробити так, щоб вельбот спритно ковзав по хвилях. Квіквег щиро вірив у змащування свого вельбота, і якось вранці, невдовзі після того, як німецький корабель «Юнгфрау» зник із очей, він взявся за цю справу із ще більшим завзяттям, ніж бувало досі; він заліз під дно човна, що висів за бортом, і так ретельно вмащував лій, наче сподівався зібрати щедрий врожай волосся з голих боків човна. Він наче діяв з волі якогось провісницького чуття; і невдовзі це передчуття справдилося.
Опівдні побачили китів; та щойно корабель наблизився до них, вони розвернулися і стрімголов удалися до втечі, безладно, наче кораблі Клеопатри, що тікали від Арціуму.
Проте вельботи продовжували гнатися за ними; попереду йшов Стабб. Тештіго насилу спромігся встромити один гарпун; але поранений кит, не пірнаючи, ще швидше помчав уперед. А при такому безперервному натягу гарпун, встромлений в тіло кита, рано чи пізно неодмінно вилетить; тому потрібно було або забити кита острогою, або примиритися з неминучою втратою гарпуна. Підтягти вельбот до кита було неможливо — він вихором мчав по хвилях. Що ж тут удієш?
З усіх чудесних пристосувань і досягнень людської майстерності, з усіх мудрувань та хитрощів, що їх знає бувалий китобій, ніщо не зрівняється з тим маневром остроги, який називають «кидком». Ні шпага, ні рапіра не виявляють у своїх випадах подібної спритності. Цей прийом застосовують лише тоді, коли кит, незважаючи на всі заходи, вперто тікає; при цьому найбільш вражає та велика відстань, на яку влучно закидається довга острога з вельбота, що розгойдується на хвилях, та ще й на повній швидкості. Довжина всієї остроги від сталевого вістря до кінця дерев'яного руків'я — десять-дванадцять футів; древко набагато тонше, ніж у гарпуна, і виготовляється з більш легкого матеріалу — сосни. До нього кріпиться тонка, але досить міцна мотузка — перлінь, за допомогою якого закинуту острогу знову втягають у човен.
Перш ніж ми рушимо далі, слід зауважити, що, хоча гарпун можна закинути так само, як острогу, це робиться нечасто; такі спроби здебільшого бувають невдалими через велику вагу і невелику довжину гарпуна, що при кидку є значною перешкодою. Тому спочатку треба взяти кита на гарпунний лінь, а тоді вже робити «кидок».
Тепер погляньте на Стабба; цей чоловік, що в будь-якій небезпеці зберігає життєрадісний спокій та витримку, наче створений для того, щоб уславити себе влучним «кидком». Погляньте на нього: ось він стоїть, випроставшись на весь зріст на хиткому носі вельбота, який стрімко мчить на тросі за китом, що летить у вихорі піни за сорок футів від нього. Легко піднявши довгу острогу на рівні очей, щоб перевірити, чи вона досить пряма, Стабб, насвистуючи, підхоплює останнє кільце перліня і затискає вільний кінець у кулаці. Потім, тримаючи острогу нарівні з пряжкою свого пояса, він починає цілитись у кита; прицілившись, повільно опускає вниз кінець руків'я, таким чином піднімаючи вістря, щоб ця смертельна зброя стала рівно на його долоні, зблискуючи лезом на п'ятнадцятифутовій висоті. Він нагадує жонглера, який балансує довгою жердиною в себе на підборідді. Ще мить — і сяюча криця від блискавичного поштовху злітає догори, описавши над збуреним простором красиву дугу, і тріпоче, вп'явшись у живу плоть кита. І кит замість водяних бризок випускає в повітря червоний кров'яний струмінь.
288