Весь простір, заповнений стадом, враховуючи широкі проміжки між зовнішніми колами і відстань між окремими зграями китів, що там кружляли, становив, мабуть, щонайменше три квадратні милі. У всякому разі — хоча, звісно, такий вимір за таких умов міг бути хибним, — з нашого низького вельбота здавалося, наче фонтани маячать скрізь до самого обрію. Я уточнюю це, бо матки й телята, здавалося, були навмисне замкнені в цій внутрішній кошарі; можна було вирішити, що величезні розміри стада не давали їм змоги дізнатися про справжню причину зупинки; може, ці безвинні малі кити, які час від часу відпливали від країв озера, щоб відвідати наш нерухомий вельбот, саме через свою юність та недосвідченість лишалися напрочуд безстрашними і спокійними, а може, вони робили це з потаємного страху; хай там як, а їхня поведінка нас просто зачудувала. Наче дворові пси, вони обнюхували нас, підпливаючи ледь не до самого борту, і зачіпали човна боками; здавалося, їх приручили якісь чари. Квіквег гладив їх по голові, Старбак чухав їм острогою спини, та не наважувався встромити її, боячись згубних наслідків.
А коли ми заглядали за борт, у глибині під цим безжурним світом перед нашими очима поставав інший світ, ще більш дивний, просто дивовижний. Там, зависаючи під водяними склепіннями, плавали кити-мамки та інші, які, судячи з їхніх неосяжних талій, невдовзі повинні були стати матерями. Як я вже казав, озеро, по якому ми ковзали, прозиралося на велику глибину; і як людське немовля, що ссе материні груди, спокійно і незворушно дивиться кудись убік, ніби водночас проживає два різні життя, і, маючи земну поживу, ще й духовно живиться неземними спогадами, — так само і ті малі китенята, здавалося, поглядали в наш бік, але нас не бачили, ніби на їхній малечий погляд ми були просто купками бурої водорості. Матері теж спокійно розглядали нас, лежачи на боці. Одне з цих крихітних немовлят, що було, наскільки ми могли судити за деякими ознаками, не старше одного дня, мало близько чотирнадцяти футів у довжину і десь футів шість в обхваті. Воно перебувало в досить грайливому настрої, хоча його тіло ледве встигло розпрямитися з тої украй незручної пози, у якій воно лежало в утробі матері; ненароджений кит лежить, підібгавши хвіст до голови, готовий до відчайдушного стрибка, наструнчений, мов зігнутий монгольський лук. Його ніжні бічні плавці і хвостові лопаті ще були пом'яті та поморщені, як вуха немовляти, що тільки-но прибуло з чужої царини.
— Лінь! Лінь! — вигукнув Квіквег, перехилившись через борт. — На гарпуні! Хто взяти на лінь? Хто кидати гарпун? Два кити! Один великий, другий малий!
— Що з тобою, хлопче? — здивувався Старбак.
— Диви туди, — відповів Квіквег, вказуючи рукою вниз. Як поранений кит, витягши з бочки сотні сажнів ліня і якийсь час пробувши на глибині, знову виринає на поверхню, а за ним тягнуться ослаблені мотузяні кільця, — так само й тепер Старбак побачив петлі пуповини Мадам Левіафан, які, здавалося, все ще прив'язували теля до матері. Часто трапляється, що цей природний лінь своїм вільним, материним кінцем сплутується з мотузяним лінем, і таким чином теля потрапляє в пастку. Найдивовижніші таємниці моря відкривалися нам у цьому зачарованому ставку. Ми бачили, як молоді левіафани кохаються в морській глибині.
І так, оточені незліченними колами жаху та сум'яття, ці таємничі створіння безстрашно втішалися мирними забавками в осередку страхітливої круговерті, насолоджуючись радощами любовної гри. Але ж так само і я посеред буремної Атлантики мого єства завжди перебуваю в німотному супокої; і в той час як могутні планети невгасимих страждань обертаються навколо мене, у найглибшій із глибин моєї душі я купаюся у вічному блаженстві.
Поки ми стояли так, наче заціпенівши, деяке заворушення на віддалі свідчило про те, що інші вельботи все ще діють біля меж китової армади чи, можливо, б'ються в першому колі, там, де вистачало місця і лишався шлях до відступу. Але розлючені кити з «волоками», що час від часу маячили вдалині і перетинали кола одне за одним, являли собою ще не таку страшну картину, як та, що постала перед нами згодом. Узявши на лінь особливо дужого та спритного кита, мисливці зазвичай намагаються «підрізати йому жили», тобто знівечити і порізати його хвостовий плавець. Для цього в нього кидають на мотузці фленшерну лопату з коротким руків'ям, а потім, тягнучи за мотузку, витягають лопату назад. Один із китів, як ми дізналися згодом, поранений у хвіст, проте не надто тяжко, вирвався і кинувся геть від вельбота, тягнучи за собою половину гарпунного ліня; тепер, оскаженівши від болю, він кружляв між живими колами, наче відчайдушний самотній вершник Арнольд[295] у битві під Саратогою, і сіяв жах усюди, де з'являвся.
295