Захисником відповідачів був містер Ерскін, суддею — лорд Еленборо. У захисній промові дотепний Ерскін, ілюструючи свої докази, послався на відому справу про порушення подружньої вірності, коли один джентльмен після численних і марних спроб приборкати лиху вдачу своєї дружини зрештою покинув її саму в життєвому морі; проте через багато років він пошкодував про цей вчинок і подав позов про повторне затвердження себе у правах власності на неї. Ерскін тоді захищав інтереси дружини; він заявив, що хоча цей джентльмен першим загарпунив його підзахисну і якийсь час вона вважалася спійманою, і чоловік покинув її лише з причини надмірного тяжіння її лихої вдачі, — він таки її покинув, і вона стала «вільною рибою»; тож коли згодом інший джентльмен загарпунив її повторно, леді стала власністю цього другого джентльмена, скільки б гарпунів у ній не стирчало на той час.
У цій справі Ерскін обмежився зауваженням про те, що приклади з китом і леді взаємно ілюструють одне одного.
Учений суддя з належною увагою вислухав усі ці міркування та заперечення й ухвалив таке:
Щодо вельбота, то він присуджує його позивачам, оскільки вони покинули його, щоб врятувати собі життя; а щодо кита, гарпунів і ліня, то вони належать відповідачам: кит — через те, що на мить піймання він був «вільною рибою», а гарпуни і лінь — через те, що з тієї миті, коли кит вирвався і втік разом із ними, вони стали його (кита) власністю; тому кожний, хто б не заволодів рибою згодом, отримав би права і на них. Рибою заволоділи відповідачі; ergo, перелічені предмети є їхньою власністю.
Пересічний громадянин, вислухавши цю ухвалу вченого судді, мабуть, почав би сперечатись. Та якщо докопатися до першооснов під нашаруваннями цього випадку, то два великі принципи, закладені в подвійному законі китобоїв, наведеному вище, а тепер застосовані і розтлумачені лордом Еленборо у зв'язку з вищезгаданою судовою справою, ці подвійні закони про «спійману рибу» і «вільну рибу», коли добре поміркувати, є підґрунтям загальнолюдського законодавства; адже, хоч яким химерно вишуканим є храм Закону, він, подібно до храму філістимлян[302], стоїть лише на двох опорах.
Хіба не у всіх на язиці вислів: «Власність — половина закону»? — тобто не має значення, яким чином той чи інший предмет перейшов у чиюсь власність. Та нерідко власність — це весь закон. Що таке м'язи й душі російських кріпаків або рабів Республіки, як не «спіймана риба», власність, що є законом? Що таке для пожадливого землевласника останній гріш бідної вдови, як не «спіймана риба»? А що являє собою отой мармуровий особняк невикритого злочинця, з мідною дощечкою на дверях замість прапорця? Хіба ж це не «спіймана риба»? А що таке здирницький процент, який лихвар Мордекай здирав з бідаки-банкрута, даючи йому позику, щоб той міг врятувати свою родину від голодної смерті? Хіба цей здирницький процент — не «спіймана риба»? А що таке прибуток у сто тисяч фунтів стерлінгів, який архієпископ Святоша уриває від злиденного шматка хліба з сиром у сотень тисяч трударів (кожен із яких і так, певно, заробив собі місце серед святих без допомоги Святоші); що таке ці сто тисяч, як не «спіймана риба» нашої планети? Що таке спадкоємні міста й селища герцога Дундука, як не «спіймана риба»? Що таке бідна Ірландія для войовничого гарпунера Джона Булля, як не «спіймана риба»? Що таке Техас для апостольського метальника остроги, брата Джонатана, як не «спіймана риба»? І з огляду на все це, хіба ж Власність — це не весь закон?
Та якщо доктрина Спійманої Риби застосовується повсюдно, то споріднена з нею доктрина Вільної Риби — й поготів. Вона застосовується до всього й усюди.
Чим була Америка в 1492 році, як не Вільною Рибою, в яку Колумб устромив іспанське знамено і лишив її під прапорцем для своїх коронованих пана та пані? Чим була Польща для російського царя? Чи Греція для турків? Чи Індія для Англії? Чим, зрештою, буде Мехіко для Сполучених Штатів? Усе це — Вільні Риби.
302