Це був дублон чистого самородного золота, викопаного у самому серці прекрасних пагорбів, по яких тече на захід та на схід у золотоносних пісках не один Пактол[323]. І хоча тепер він був прибитий серед іржавих залізних болтів і позеленілих мідних цвяхів, все ж таки і тут він, недоторканий, недосяжний для всього нечистого, зберіг свій тропічний блиск. І незважаючи на те що його оточували люди, для яких немає нічого святого, і матроси, що не бояться ні бога, ні чорта, постійно проходили повз нього; незважаючи на те що у довгі, як життя, ночі його огортала густа пітьма, яка могла приховати під своїм покровом будь-яку злодійську витівку, кожний новий світанок дублон зустрічав на тому самому місці, де проводжав захід сонця. Адже це був особливий дублон; він призначався для іншої, страхітливої мети; і матроси — народ непутящий, як то ведеться, — усі до одного вбачали і шанували в ньому талісман Білого Кита. Подеколи у тоскні години нічної вахти вони розмовляли про нього, гадаючи, хто його отримає і чи доживе його новий хазяїн до того дня, коли зможе його витратити.
Ці величні золоті монети Південної Америки схожі на медалі Сонця чи на круглі пам'ятні значки із зображенням тропічних краєвидів. Тут є і пальми, і кози-альпага, і вулкани; сонячні диски та зорі; орбіти небесних сфер і роги достатку, і розкішні знамена — усе рясніє і сяє красою; здається, саме коштовне золото стає ще дорожчим і блищить ще яскравіше, пройшовши крізь їхні елегантні, по-іспанському поетичні монетні двори.
Дублон «Пекводу» був одним із найкрасивіших зразків подібних виробів. На його круглому краю були вибиті літери: REPUBLICA DEL ECUADOR, QUITO. Отже, вітчизна цієї монети була розташована в самому центрі світу, під великим екватором, і мала його ім'я; дублон відлили в Андах, у країні вічно квітучого літа. Цей напис був обрамлений зображенням трьох гірських піків; з одного виривалося полум'я, на другому височіла вежа, з третьої кукурікав півень, і згори їх дугою оточували знаки зодіаку зі своїми звичайними кабалістичними символами. А Сонце — наріжний камінь — саме входило в точку рівнодення в Терезах.
Під цією екваторіальною монетою тепер стояв Ахаб, якому і тут не поталанило уникнути сторонніх поглядів.
— Є щось вічно себелюбне в гірських вершинах, і у вежах, і у всіх інших великих та величних предметах; досить поглянути на ці три вершини, сповнені люциферової пихи. Несхитна вежа — це Ахаб; вулкан — це Ахаб; відважний, переможний птах, що не відає страху, — це також Ахаб; у всьому Ахаб, і це кружальце золота — просто подоба іншої, ще круглішої кулі, яка, мов чарівне дзеркало, кожному, хто зазирне в нього, являє таїну його власного єства. Велика праця — і мізерний здобуток для того, хто прагне, щоб світ розгадав цю таїну; світ не може розгадати сам себе. Зараз мені здається, що в цього чеканного сонця якесь розпашіле чоло; що це? Ну, та звісно! Воно вступає у знак штормів — у знак рівнодення! А всього шість місяців тому воно викотилося з минулого рівнодення в Овні. Від шторму до шторму! Ну, та нехай. Народжена в муках, людина мусить жити у стражданні і вмерти в недузі. Нехай так! Ми ще поборемося з тобою, біда. Нехай буде так.
— Пальці феї не лишили б слідів на цьому золоті, а пазурі диявола, видно, провели на ньому звечора свіжі подряпини, — промимрив собі під ніс Старбак, перехилившись через фальшборт. — Старий наче читає страшний напис Валтасара. Я ще ніколи не придивлявся до монети. Ось він спускається вниз; ану, піду гляну. Темна долина між трьома величними вершинами, що сягають неба, — це схоже на Святу Трійцю в неясному земному зображенні. Бог приймає нас у цій долині Смерті, а Сонце все одно сяє провідним вогнем надії над нашим мороком. Опустивши очі, ми бачимо замшілу землю темної долини; та варто нам звести погляд — і сонце квапиться потішити наш зір. Але ж велике сонце не приб'єш на одному місці, і якщо ми схочемо шукати в нього розради опівночі, то будемо марно блукати поглядом по небі! Ця монета говорить до мене мудрою, тихою, правдивою і все ж таки смутною мовою. Я мушу її покинути, щоб Істина не змогла навіяти мені підступну слабкість.
— Он іде старий Могол, — почав Стабб свій монолог біля саловарні, — як він на неї витріщався! А слідом і Старбак пішов геть; і обличчя в обох, я б сказав, сажнів по дев'ять у довжину. Це від того, що вони дивилися на шматок золота, котрий, якби він був у мене, а я — на Негритянському пагорбі чи у Корлієрському закруті, я б довго не роздивлявся; я б його просто витратив. Гм! На мою вбогу та не просвічену думку, це досить дивно. Мені доводилося бачити дублони в інших рейсах — і старі іспанські дублони, і дублони Перу, і дублони Чилі, і дублони Болівії, і дублони Попаяну[324]; я бачив чимало золотих луїдорів, і пістолів, і джонів, і чвертьджонів. Що такого дивного в цьому екваторіальному дублоні? Клянуся Голкондою, треба піти подивитися! О, та тут справді якісь чудні значки! Мабуть, це якраз те саме, що старий Боудич у своєму «Альманаху» називає зодіаком і що так само зветься в календарі, котрий лежить у мене внизу. Ану, піду принесу календар; бо коли й справді, як то кажуть, можна викликати диявола з допомогою «Арифметики» Деболла, то можна було б видобути зміст із цих закорючок з допомогою массачусетського чисельника. Ось вона, ця книга. Тепер подивимось. Знаки і всілякі дива; і сонце, воно завжди серед них. Еге, еге; ось вони, мої любчики, ось вони, всі живенькі: Овен, чи Баран; Телець, або Бик; а ось — бодай я скис! — ось і Близнята. Гаразд. А сонце, воно серед них катається. Еге, а отут на монеті воно переступає поріг між двома з цих дванадцяти гостин, що замкнені в одному колі. Ну, книго, ти краще лежи отут; ви, книжки, мусите знати своє місце. Ви даєте нам голі факти і слова, а думати — то наша справа. Тож на цьому покінчимо і з массачусетським календарем, і з «Альманахом» Боудича, і з «Арифметикою» Деболла[325]. Знаки і дива, еге ж! Їй-богу, шкода, якщо в цих знаках нема ніякого дива, а в диві ніякого смислу! Десь тут має бути ключ до розгадки; ану стривай, цить! Їй-право, я його знайшов! Чуєш, дублоне, твій зодіак — це людське життя в одному круглому розділі; і зараз я тобі його прочитаю одним духом. Ну, календарику, ходи сюди! Почнемо: це Овен, або Баран, — хтивий поганець; він плодить нас на землі; осьо Телець, або Бик, уже наготувався буцнути нас рогами; далі йдуть Близнята — тобто Скверна і Чеснота; ми прагнемо Чесноти, аж раптом вилазить Рак і тягне нас назад, а тут, на шляху від Чесноти, лежить рикаючий Лев — він люто гризе нас і плеще лапою по плечах; ледве ми його спекалися, аж гульк — стрічаємо Діву! Тобто наше перше коханнячко; оженилися і гадаємо, наче щасливі довіку, і тут перед нами постають Терези — щастя зважено, і видно, що його замало; ми зажурилися і раптом — плиг угору! — це Скорпіон жальнув нас у зад; тоді ми починаємо гоїти рану, і тут — фью! — у нас зусібіч летять стріли, це Стрілець бавиться на дозвіллі. Доводиться витягати стріли; а тут таран-Козеріг, чи то Козел, де й узявся — скаче просто на нас і закидає нас бозна-куди; а там Водолій виливає нам на голову цілий потоп, і ось ми вже втонули та спочиваємо з Рибами під водою. А ось проповідь, написана високо в небі, і сонце проходить крізь неї щороку, і щороку повертається живе та здорове. Воно весело котиться там, нагорі, крізь біди та знегоди; а тут, унизу, весело прошкує Стабб. Ніколи не журися — це моє правило. Бувай, дублоне! Та зажди, он іде опецьок Водоріз; ану сховаюся за саловарню та послухаю, що він скаже. Еге, ось він зупинився перед монетою; зараз таки щось мовить. Ось, ось, починає!
323
325