Проте на одного вбитого кашалота припадає, мабуть, десь із п'ятдесят справжніх китів, і тому дехто з філософів кубрика таки вважає, що таке винищення спричинило помітні втрати у їхніх лавах. І хоча останнім часом лише американці на північно-західному узбережжі щороку добували не менше 13 000 цих китів, із деяких міркувань навіть ці цифри не можуть бути доказом такої точки зору.
Природно, що, почувши про таку велику чисельність найвеличнішого із земних створінь на планеті, мимохіть відчуваєш деяку недовіру; та що б ми тоді сказали історіографу Арто[340], який, описуючи державу Гоа, розповідає, що король Сіаму якось вполював за одні лови 4000 слонів і що слонів у тій країні не менше, ніж домашньої худоби у країнах помірного поясу? І начебто немає жодних підстав сумніватися в тому, що коли вже слони, яких полювали всі ці тисячі років і Семіраміда[341], і Пор[342], і Ганнібал[343], і всі наступні правителі Сходу, — якщо вони досі існують там у великій кількості, то тим паче ймовірно, що кити переживуть усі лови, бо вони володіють пасовищами, по яких можуть розсіятись, і ці пасовиська удвічі більші від Азії, обох Америк, Європи й Африки, Нової Голландії і всіх островів океану, разом узятих.
До того ж не слід забувати, що завдяки довголіттю китів — а вважається, що вони живуть до ста років і більше, — у морях постійно мешкає декілька поколінь дорослих особин. А що це має значити, ми можемо збагнути, уявивши на мить, що всі сільські кладовища, цвинтарі і родинні склепи раптом розкрилися і випустили на землю живі тіла всіх чоловіків, жінок і дітей, померлих за останні сімдесят п'ять років, і додали це незліченне військо до сучасного людського населення земної кулі.
Ось чому ми оголошуємо кита як вид безсмертним, хоч він і є вразливим як окрема особина. Він плавав морями задовго до того, як материки виринули з води; він колись плавав там, де тепер височать Тюїльрі, Віндзорський палац і Кремль. Під час Потопу він знехтував Ноєвим ковчегом, і якщо світ, подібно до Нідерландів, знову затопить повінь, щоб потопити всіх щурів, вічний кит все одно виживе і, піднесений на гребінь екваторіальної хвилі, кине звідти свій пінний виклик небесам.
Розділ 106
Нога Ахаба
Капітан Ахаб так спішно покинув «Семюеля Ендербі», що це спричинило деякі згубні наслідки для його власної персони. Він із силою опустився на корму свого вельбота, і його кістяна нога від удару тріснула. Коли він, піднявшись на палубу і, як завжди, вставивши ногу у свій отвір, рвучко повернувся, щоб віддати негайний наказ стерновому (котрий стернував, як то буває, не досить вправно), надтріснута кістка так перекрутилася, що тепер, хоч вона й лишалася цілою і блищала як раніше, Ахаб не міг бути в ній цілком певним.
І не диво, що Ахаб, при всьому його божевіллі і гарячковому поспіху, все ж таки приділяв увагу своїй мертвій нозі. Річ у тім, що колись, незадовго до відплиття «Пекводу» з Нентакету, його знайшли вночі непритомним; він лежав на землі; з якоїсь невідомої і, здавалося б, незбагненної причини кістяна нога так підвернулася, що, вирвавшись з-під нього, наче кілок, встромилася йому в пах і ледь не проштрикнула його наскрізь; і рану насилу загоїли.
Уже тоді в його маячній уяві зародилася думка, що будь-яке з його теперішніх страждань було прямим наслідком його минулого нещастя; при цьому він, мабуть, добре розумів, що подібно до того, як отруйна болотяна рептилія продовжує свій рід незгірш від солодкоголосого співця гаїв, так само і всі біди за будь-якої нагоди породжують собі подібних. І навіть більше, ніж так само, думав Ахаб; адже і предки, і нащадки Горя сягають у часі глибше, ніж предки і нащадки Радості. Адже навіть якщо не посилатися на те, що, згідно з деякими канонічними віруваннями, природні земні радості не матимуть дітей в іншому світі і, навпаки, обернуться на скорботне безпліддя пекельної безнадії, тоді як деяким тутешнім прикрощам таки судилося лишити по собі поріддя, що невпинно зростає, — навіть якщо про це не згадувати, при детальному розгляді тут можна побачити нерівність. Адже, думав Ахаб, якщо навіть найвище земне щастя таїть у собі якусь незугарну дріб'язковість, у глибині душевного страждання є потаємна величність, а в декого — навіть архангельська велич; цього беззаперечного висновку не спростовують навіть ретельні історичні дослідження. Якщо простежити генеалогію непоправних смертних нещасть, ми зрештою прийдемо до самочинного першородства богів; і перед лицем усіх радісних метушливих сонць і ніжно-дзвінких цимбалів осіннього місяця вповні ми неодмінно бачимо одне: самі боги не перебувають у вічній радості.
340
341
343