Ахаб підходить.
(У наступній сцені тесля продовжує час від часу чхати.)
— Ну, людиноробе, як справи?
— Ви якраз вчасно, сер. Якщо капітан дозволить, я тільки довжину позначу. Дайте я зніму мірку, сер.
— Мірку для ноги? Гаразд. Це вже не вперше. Давай, уперед! Отак, познач місце пальцем. Ну, та й лещата в тебе, старий; дай-но спробую, чи вони міцні. Атож, добре тримають.
— Стережіться, сер; вони ламають кістки!
— Дарма, мені до душі міцна хватка. Приємно відчути в цьому непевному світі міцний потиск. А що це там робить Прометей[345]? Коваль, я хотів сказати, — що він там робить?
— Мабуть, кує скобу, сер.
— Так, справді. Оце і є спільна праця. Він дає тобі м'язи. А який він там вогонь розпалив — жаркий, червоний!
— Звісно, сер. Для такої тонкої роботи йому треба білого жару.
— Хм. Мабуть, що так. Тепер мені здається, що старий грек Прометей, що, як то кажуть, майстрував людей, був ковалем і вдихав у них вогонь; що створено у вогні, належить вогню по праву; тут хоч-не-хоч повіриш у пекло. Ач, яка кіптява! Це, мабуть, рештки, з яких грек робив африканців. Чуєш, старий, коли він впорається зі скобою, звели йому викувати пару сталевих ключиць і лопаток; у нас на палубі є мандрівний торговець, якому товар на плечі давить.
— Себто як, сер?
— Помовч; поки Прометей не скінчив працювати, я замовлю йому людину за своїми кресленнями. Imprimis[346], зріст п'ятдесят футів від п'ят до тімені; груди — як Темзинський тунель, ноги — щоб вгрузли в землю, мов корені; щоб стояв і не рушив з місця; руки — три фути завтовшки в зап'ястях; серця зовсім не треба; мідний лоб і десь із чверть акра добрих мізків; і ще — ану стривай, — як ти гадаєш, чи буду я замовляти йому очі, щоб він дивився назовні? Ні; та на тімені в нього буде особливе вікно, щоб освітлювати нутро. Отак; отримав замовлення, то йди.
— (Убік.) Цікаво, про що це він говорить; і до кого, хтів би я знати? Чи піти мені, чи лишитись?
— Поганенька архітектура — глухе горище; от хоча б це, наприклад. Ні, мені треба, щоб було з ліхтарем.
— Еге, он як! Прошу, сер, тут їх два, а мені й одного вистачить.
— Нащо ти тицяєш мені в обличчя цього викривача злодіїв, старий? Світло в обличчя — це ще гірше, ніж пістолет до скроні.
— Сер, я думав, ви говорили з теслею.
— З теслею? Ні… слухай, старий, у тебе чиста робота і, як на мене, вельми шляхетна; чи ти б краще працював із глиною?
— Що, сер? З глиною? Глина — це багно, сер; лишимо її для землеробів.
— Та ти Бога не боїшся! Чого ти весь час чхаєш!
— Від кісток пилюки багато, сер.
— Отож, затям це, і коли помреш, не ховай себе під носом у живих.
— Сер?., о, та звісно ж! Звичайно, так; ох, Божечку!
— Слухай, старий; ти ж, певно, вважаєш себе майстром хоч куди, правда? То скажи мені, чи буде це свідчити про твою майстерність, коли я, спираючись на оцю ногу, яку ти зараз робиш, все ж буду відчувати на цьому місці ще й іншу ногу: мою стару ногу, яку я втратив? Невже ти не можеш вигнати древнього Адама?
— І справді, сер. Отепер я щось втямив. Так, сер, я чув про цю дивовижу; кажуть, той, хто втратив щоглу, ніколи не перестане відчувати свій старий рангоут, і часом його ніби щось коле. Дозвольте мені спитати вас, сер, чи так воно насправді?
— Саме так, старий. Постав свою живу ногу сюди, де колись була моя; тепер для зору є тільки одна нога; а для зору душі їх дві. Там, де ти відчуваєш, як б'ється життя; там, у тих самих місцях, і я це відчуваю. Загадка, чи не так?
— І дозвольте сказати, розгадати її неможливо, сер.