Бідолашний Квіквег! Коли корабель уже наполовину випорожнили, треба було б вам нахилитися над люком і зазирнути в трюм, де напівголий татуйований дикун повзав у вогкій темряві, наче плямиста зелена ящірка на дні криниці. Криницею, чи то льодовнею, цього разу і став трюм для бідного язичника; хоч він аж упрів від роботи і обливався потом, проте, як не дивно, все ж застудився, а застуда потім перейшла в лихоманку, яка за кілька тяжких днів поклала його в ліжко на самому порозі смерті. Як він змарнів і охляв за ці дні! Тепер у ньому ледь жевріло життя, лишилися самі кістки і татуювання. Він зсохся, вилиці загострилися, тільки очі ставали наче глибшими, і в них з'явився дивний, ніжний блиск. З глибини його хвороби вони дивилися на вас лагідно, проте допитливо, осяяні тим безсмертним здоров'ям, яке не може ні згинути, ні послабшати. І наче кола на воді, які розходяться все далі й далі і потім зникають, його очі все ширшали — кола Вічності. Незбагненний жах огортав вас, коли ви сиділи біля помираючого дикуна і бачили в його обличчі щось дивне, помічене ще свідками смерті Зороастра[350]. Адже те, що в людині є справді дивовижним і страшним, іще ніхто не передав ні словами, ні в книгах. А прихід Смерті, яка робить усіх рівними, надає всім обличчям однакового виразу, який міг би пояснити тільки той, хто вже помер. Ось чому — повторимо ще раз — жоден халдей чи грек при смерті не мав більш високих помислів, ніж ті, що таємничою тінню проступали на обличчі бідного Квіквега, коли він тихо лежав у своєму ліжку-колисці, і море тихо несло його до останнього спочинку, і невидимий океанський приплив здіймав його все вище — до небес, що чекали на нього.
Ніхто на кораблі вже не сподівався, що він одужає; а що думав про свою хворобу сам Квіквег, показує його останнє прохання, з яким він звернувся до нас.
Якось у сірому присмерку ранкової вахти, коли ще не розвиднилося, він підкликав до себе одного матроса, взяв його за руку і сказав, що в Нентакеті йому доводилося бачити вузькі човни з темного дерева, схожого на те, з якого роблять воєнні піроги на його рідному острові; все розпитавши, він дізнався, що кожного китобоя, померлого в Нентакеті, кладуть у такий темний човник, і думка про таку можливість дуже йому сподобалася; це вельми нагадувало звичай його народу, за яким мертвого воїна після бальзамування кладуть у його пірогу і пускають пливти за водою до зоряних архіпелагів; вони не тільки вірять, що зорі — це острови, але й впевнені, що далеко за видимим обрієм їхнє тепле безмежне море переходить у небесну блакить, утворюючи білі бурунці Зоряного Шляху. Він додав, що жахається думки, що його поховають, загорнувши в ліжник за давнім морським звичаєм, і жбурнуть за борт, наче стерво, на поживу акулам… Ні, нехай йому дадуть човна, як у Нентакеті, це тим паче пасує йому, як китобою, оскільки в човна-домовини, як і у вельбота, немає кіля; хоча, мабуть, через це його важко стернувати і він пливе за течією туманних віків.
Щойно про це дивне прохання доповіли на юті, тесля одразу ж отримав наказ — виконати бажання Квіквега, хоч би що він забажав. На борту було трохи старої деревини — якісь погансько-темні дошки, саме такого кольору, що годиться для домовини, завезені під час одного з минулих рейсів із пишних гаїв на Лакадейських островах, і з оцих чорних дощок вирішили збити труну. Почувши наказ, тесля одразу ж узяв свою дюймову рейку і зі своєю звичною байдужою справністю вирушив у кубрик, де взявся ретельно обмірювати Квіквега, акуратно прикладаючи рейку і лишаючи в нього на тілі крейдяні позначки.
— От бідолаха! Тепер він будь-що помре, — сумно зауважив матрос з Лонг-Айленда.
А тесля повернувся до свого верстата і задля зручності, щоб не забути, позначив на ньому точну довжину майбутньої труни й увічнив її, зробивши дві зарубки у крайніх точках. Потім він зібрав інструменти і заходився працювати.
Коли був убитий останній цвях, а віко вистругане і як слід прилаштоване, він легко завдав готову труну собі на плечі і поніс на бак, щоб дізнатися, чи готовий небіжчик.
Почувши обурені, проте трохи глузливі вигуки, якими матроси на палубі звеліли теслі забиратися геть з його домовиною, Квіквег нажахав усіх, попросивши принести труну до нього; відмовити йому було не можна — вмирущі інколи бувають справжніми тиранами, та оскільки вони скоро перестануть нас турбувати майже навіки, то слід їм догоджати як можна.
Перехилившись через край ліжка, Квіквег довго й пильно дивився на труну. Потім він попросив, щоб принесли його гарпун, зняли дерев'яне руків'я і поклали лезо в труну разом із веслом із вельбота Старбака. За іншим його проханням уздовж стінок поклали в ряд сухарі, в узголів'ї поставили пляшку прісної води, а в ногах поклали торбинку із землею пополам з тирсою, яку назбирали в трюмі; замість подушки у труну поклали згорнутий шматок парусини, і Квіквег став настійно просити, щоб його перенесли з ліжка на його останній одр — він хотів перевірити його комфортність. Кілька хвилин він лежав там нерухомо, потім звелів одному з товаришів розв'язати його мішок і витягти звідти малого бога Йоджо. Після цього він склав руки на грудях, притискаючи до себе Йоджо, і сказав, щоб його закрили віком (як він висловився, «задраїли люк»). Віко опустили, відкинувши верхню половину на шкіряних петлях, і він лежав так, що з труни було видно тільки його заклопотане обличчя. «Рармаї» (гаразд, підійде), — мовив він нарешті і показав знаком, щоб його знову поклали на ліжко. Та його ще не встигли витягти з цього короба, коли Піп, що весь час нишком стояв поблизу, прослизнув до самої труни і з тихим плачем узяв Квіквега за руку, тримаючи в іншій руці свій бубон.
350