— О, диявольська спокуса богів!
Розділ 111
Тихий океан
Швидко проминувши острови Баші, ми випливли у простір великого Південного моря; і якби не все інше, я б привітав мій любий Тихий океан із палкою вдячністю, бо нарешті здійснилася мрія моїх юнацьких років — цей незворушний океан котив переді мною на схід тисячі миль блакиті.
Якась незбагненна принада є в цьому морі, чиє лагідне і вбивче коливання, здається, свідчить про живу душу, зачаєну в глибині; якщо вірити переказам, так коливалася Ефеська земля над могилою святого Йоана-євангеліста[351]. Так воно і має бути, щоб на цих морських луках, на цих безмежних водяних преріях і цвинтарях усіх чотирьох континентів вічно здіймалися і спадали, котилися вдаль і зникали зелені хвилі; адже мільйони тіней і примар, загиблих мрій, надій і снів — усе, що ми називаємо життям і душею, лежить там і спить, спить тихо-тихо; і ледь ворушиться, як сплячий у своєму ліжку; і невтомний біг хвиль лише повторює ці сонні порухи.
Для задумливого мандрівника-містика цей безжурний Тихий океан, раз побачений, назавжди лишиться заповітним морем його душі. У ньому — серединні води світу, тоді як Індійський і Атлантичний океани — лише його рукави. Одні й ті самі хвилі б'ють у причали нових міст Каліфорнії, ще тільки вчора збудованих наймолодшим із народів, і омивають побляклі, та все ще розкішні краї азіатських земель, древніших від Авраама[352]; а посередині плавають сузір'я коралових атолів і низькі, нескінченні, таємничі архіпелаги, і неприступні Японські острови. Так цей загадковий, божественний океан оперізує весь наш широкий світ, перетворюючи всі береги на одну величезну затоку, і пульсує припливами, мов серце землі. Піднесений його вічними хвилями, ти мимохіть починаєш визнавати бога-спокусника, схиляючись перед великим Паном.
Але думки про Пана не надто займали Ахаба, коли він, наче залізна статуя, стояв на своєму звичному місці біля снастей бізань-щогли, несвідомо вдихаючи запах цукристого мускусу з островів Баші (де в запашних лісах, мабуть, блукали ніжні коханці) і цілком свідомо дихаючи солоним повітрям знову відкритого моря; того моря, де повинен був цієї миті плавати ненависний йому Білий Кит. Тепер, коли він зрештою вийшов у ці води, до своєї кінцевої мети, і плив у напрямі японської промислової зони, воля старого капітана наструнчилася до краю. Його тверді вуста стислися, мов лещата; жили на лобі набрякли дельтою, наче струмки у весняну повінь; і навіть уві сні його крик тривожно відлунював у склепіннях корабля: «Табань! Білий Кит пустив кривавий фонтан!»
Розділ 112
Коваль
Було тихе, лагідне літепло, як завжди буває о цій порі року на тутешніх широтах; та промисловий сезон був у розпалі, і коваль Перт, весь прокіптюжений, зашкарублий стариган, не став прибирати в трюм своє переносне горно: закінчивши працювати над ногою для Ахаба, він лишив горно на тому самому місці надійно принайтованим до римів фок-щогли, бо тепер до нього невпинно зверталися командири вельботів, гарпунери та веслярі — кожному треба було щось полагодити, замінити чи переробити в їхній зброї та шлюпковому знарядді. Люди в нетертнні приступали до нього, чекаючи своєї черги; кожен тримав у руці або лопату, або наконечник піки, гарпун або острогу і ловив його найменший порух. Та молоток у старого був терплячий, до того ж тримали його терплячі руки. Ні буркотіння, ні лайки, ні злоби. Безмовно, спокійно й урочисто, ще нижче схиляючи свою вічно схилену спину, він працював так, наче праця була для нього самим життям, а тяжкі удари молотка — ударами його серця. І так воно й було насправді. Бідолашний чоловік!
Щось незвичайне було в ході цього старого; якась ледь помітна, проте болісна непевність його кроків ще на початку рейсу викликала цікавість матросів. І мало-помалу він змушений був задовольнити їхню настійну допитливість; отак і вийшло, що всі на борту знали ганебну історію його тяжкого життя.
Одного разу сталося так, що глуха морозна ніч захопила його — втім, з його власної вини, — на півдорозі між двома провінційними містечками; очманілий коваль побоявся замерзнути на смерть і вирішив провести ніч у занедбаній клуні. Наслідком цього була втрата усіх пальців на обох ногах. І так із його зізнань потроху проступили чотири акти радості і один довгий, та ще не скінчений п'ятий акт горя, що складали драму його життя.
351