— То нехай Бог тебе береже, старий. Бачиш оце? — І капітан «Розради» вказав на зашитий ліжник. — Ось я ховаю одного з п'ятьох дужих хлопців, що вчора були живі й здорові, та вмерли ще проти ночі. Тільки цього й ховаю, інші були поховані ще до смерті; ти якраз пливеш у них над могилою. — І він звернувся до своїх матросів: — Ви як там, готові? Тоді покладіть на борт дошку і підніміть тіло; отак. О Господи, — він підійшов до тіла, здійнявши догори руки, — даруй воскресіння з мертвих і життя вічне…
— Брасопити реї! Стерно під вітер! — пролунав громовий голос Ахаба.
Але «Пеквод», рвучко зрушивши з місця, все ж таки не встиг відійти досить далеко, щоб не почути плюскоту, з яким тіло пішло у воду, і кілька бризок долетіли до його корпусу, окропивши його могильним хрещенням.
Коли Ахаб, поспішаючи втекти від скорботної «Розради», повернувся до неї кормою, на чужому кораблі побачили дивний рятівний буй «Пекводу».
— Дивіться, хлопці! — долинув застережливий голос з «Розради». — Даремно ви тікаєте від нашого похорону, ой, даремно; ви лише повертаєтеся до нас гакабортом, щоб показати нам свою труну!
Розділ 132
Симфонія
Був ясний, сталево-голубий день. Небосхил і вода зливалися майже непомітно для зору у всеосяжній блакиті; замріяна височінь зорила по-жіночому ніжно й лагідно, а мужній, дужий океан поволі надимав широкі буруни, наче груди сплячого Самсона.
У небі ковзали на незаплямованих крилах легкі, білосніжні птахи; то були спокійні думи жіночної повітряної стихії; а в глибині, у голубій безодні, стрімко пропливали люті левіафани, меч-риби й акули; і то були вперті, неспокійні, вбивчі мужні думки могутнього океану.
Та хоч яка велика була відмінність між цими стихіями, зовні вона проявлялася лише в ледь помітних відтінках; вкупі вони становили одне ціле, ніби являючи собою дві сутності — чоловічу й жіночу.
А згори, мов величний володар, сонце віддавало сумирну блакить відважному воїну-океану — так віддають нареченому юну наречену. І легке тріпотливе марево на обрії — яке часто можна побачити на екваторі — ніби свідчило про ніжну довіру й солодку бентегу, з якою боязка наречена приймає ласки чоловіка.
Весь наструнчений, заглиблений у себе, весь поораний глибокими зморшками, впертий і несамовитий, з очима, палючими, мов вуглини, що жевріють навіть у попелі руїн, несхитний Ахаб стояв у ясному вранішньому світлі, піднявши розсічений шолом свого лоба до чистого дівочого лиця небес.
О безсмертна юнь і невинність блакиті! Невидимі крилаті істоти, що пурхають навколо нас! Любе дитинство повітря й неба! Які ви далекі від палючої туги старого Ахаба! Так я колись бачив Марію і Марфу[362], двох ельфів з усміхненими оченятами, коли вони безжурно бавилися біля свого старого батька, граючись кільцями опалених кучерів, що ростуть на краю вигорілого кратера його мозку.
Ахаб, повільно перетнувши палубу, перехилився через борт і стояв, дивлячись, як його тінь іде все глибше у воду під його пильним поглядом, який він втуплював у бездонну глибінь. Але чарівний аромат повітря на якусь мить розвіяв мертвотну тугу його душі. Радісний вітерець, ясночоле небо голубили і ніжили його; мачуха-доля, завжди така жорстка, сувора, нарешті ласкаво оповила руками його несхитну шию і немовби плакала над ним від радості, що знайшла у своїм серці сили врятувати і благословити свого заблудного, впертого сина. З-під опущених крисів капелюха Ахаб зронив у море сльозу, і в усьому Тихому океані не було перлини, дорожчої від цієї малої краплі.
Старбак бачив старого капітана, бачив, як він тяжко спирається на борт, і своїм вірним серцем почув те безмежне ридання, що линуло з самої глибини безмовного супокою довкола. Обережно, щоб не штовхнути капітана і щоб той його не помітив, він підійшов до Ахаба і став поруч. Ахаб озирнувся.
— Старбаку!
— Сер?
— О Старбаку! Який лагідний вітер, як лагідно зорить небо. У такий день… отакий чудовий день, як сьогодні… я загарпунив мого першого кита… вісімнадцятирічний хлопчисько-гарпунер. Сорок, сорок, сорок років тому! Сорок років! Сорок років безнастанного плавання! Сорок років знегод і штормів! Сорок років у безжальному морі! Сорок років тому Ахаб покинув мирну землю, щоб сорок років битися з жахами моря. Авжеж, Старбаку, з цих сорока років я навряд чи три провів на березі. Я думаю про те життя, що я вів; про самотність вигнанця; про муровану в'язницю капітанської величі, що закрита для співчуття зеленого світу зовні, — о, як це тяжко! Гвінейське рабство капітанської влади! — коли я про все це думаю, про все, що досі прозирав лише смутно, не усвідомлюючи, як воно було насправді, — як я сорок років харчувався сухою солониною — цим символом убогої поживи моєї душі, коли навіть злидар на суходолі щодня має свіжі плоди до свого столу і їсть свіжий хліб цього світу, поки я їм запліснявілі сухарі… так далеко, за стільки далеких морів від моєї дівчинки-дружини, з якою я обвінчався в п'ятдесят років, а на другий день відплив до мису Горн, лишивши їй тільки слід на весільній подушці… дружина? Дружина? Та ні, вдова при живому чоловіку! Так, Старбаку, я зробив цю дівчинку вдовою, коли з нею побрався. І все це божевілля, все шаленство, лихоманка в крові, розпечений мозок, із якими старий Ахаб тисячі разів вирушав у скажену гонитву за здобиччю, — демон, а не людина! Так! Дурень, старий дурень, яким дурнем я був сорок років! Нащо ця скажена гонитва? Нащо трудити руки веслом, і гарпуном, і острогою? Хіба ж Ахаб від цього збагатів чи став краще? Поглянь. О Старбаку! Хіба це не страшно, що я з таким тягарем мусив лишитися на одній нозі? Ану, дай відкину ці старечі патли, вони в очі лізуть, і сльоза йде, ніби я плачу. Такі сиві, наче з попелу виросли. Та хіба я з вигляду такий вже старий, Старбаку, такий вже старий і немічний? Я почуваюся змученим, згорбленим, скоцюрбленим, наче Адам, якому несила тягти на собі століття від часів раю. Боже! Боже! Боже! Розбий моє серце! Розчави мій мозок! Це знущання! Нестерпне, жорстоке знущання, хіба ж я мав стільки радощів у житті, щоб носити сиве волосся і виглядати таким страшенно старим? Ближче! Стань ближче, Старбаку. Дай подивитися в людські очі, це краще, ніж дивитись на небо і на море, краще, ніж дивитися на Бога! Клянуся зеленою землею, клянуся домашнім вогнищем! Це чарівний кристал, друже; я бачу свою дружину й сина у твоїх очах. Ні, ні, ти мусиш лишатися на борту, коли приречений Ахаб піде за Мобі Діком. Це лихо не для тебе. Ні, ні! Недарма я побачив свій далекий дім у твоїх очах!