І тепер, коли гнучкі борти вельбота задвигтіли і кит так жорстоко бавився з приреченим човном, а вдарити його острогою з носа було неможливо, бо його тіло було у воді під вельботом, ніс якого пірнув, можна сказати, всередину кита, і два інші човни мимохіть зупинилися, не в змозі зарадити неминучому лихові, — отоді несамовитий Ахаб, розлючений спокусливою близькістю свого ворога, опинившись живим, проте безпомічним, у такій ненависній йому пащі, оскаженівши з люті, Ахаб голіруч схопився за довгу кістку в себе над головою, силуючись розтиснути залізну хватку. Та всі зусилля цього божевільного були марні — китова щелепа вислизнула з його рук; ламкі борти з тріском поламалися, коли обидві щелепи, мов два величезні ножі, розчахнули вельбот навпіл і знов щільно стулилися у воді якраз посередині між двома його половинами. І хвилі понесли їх у різні боки, захоплюючи потрощені дошки, а матроси, тулячись на уламку корми, гарячково хапалися за борти і весла.
За мить до загибелі вельбота Ахаб, що першим здогадався про намір кита, побачивши, як він раптом підняв голову і на якусь секунду послабив хватку своїх щелеп, — Ахаб востаннє спробував виштовхнути човен з пащі звіра. Проте човен тільки посунувся глибше і похилився на один бік, руки Ахаба зісковзнули з китової щелепи, його самого могутнім поштовхом викинуло з вельбота, і він упав у море долілиць.
З плюскотом сахнувшись від своєї жертви, Мобі Дік відплив убік і, вистромивши з води свою довгасту білу голову, погойдувався на хвилях; його видовжене, звужене до кінця тіло повільно оберталося, і коли широкий зморшкуватий лоб виринав із води — більш ніж на двадцять футів, — високі буруни, розсипаючись іскристими бризками, билися в нього і люто підкидали в небо шмаття тріпотливої піни[363]. Так під час шторму неприборкані хвилі Англійського каналу відступають від підніжжя Еддістону, щоб наступної миті тріумфально звести на його вершині свої білі голови.
Та невдовзі Мобі Дік уже знову ліг на воду і швидко закружляв навколо веслярів, що стулилися на дошці, мстивими ударами хвоста збурюючи водяний вир і ніби готуючись до нового, ще страшнішого нападу. Здавалося, вигляд потрощеного на друзки вельбота лютить його, як у книзі Макавеїв[364] сік винограду й шовковиці доводив до сказу слонів Антіоха. Тим часом Ахаб, ледь не захлинувшись у піні, збитій хвостом кита, хоч і не міг пливти через свою кістяну ногу, все ж таки тримався на воді в центрі цього виру, і його безпомічна голова маячила серед хвиль, мов бульбашка, що може лопнути від будь-якого легенького поштовху. Федалла, чіпляючись за уламок стерна, дивився на нього з незворушною байдужістю. Матроси загиблого вельбота не могли йому допомогти, та й самі не сподівалися, що хтось прийде їм на поміч. Таким страшним був Білий Кит, так стрімко мчав він навколо них по своїй згубній орбіті, все звужуючи й звужуючи жахливе коло, що здавалося, ще мить — і він розчавить їх своїм тілом. І хоча інші вельботи, неушкоджені, були неподалік, вони не сміли увірватися до цього страшного кола і напасти на кита, боячись, що цим лише прискорять неминучу загибель потерпілих — Ахаба й решти; тоді їм теж марно було б чекати допомоги. І тому, до болю напружуючи зір, вони лишалися біля зовнішнього краю страшного виру, центром якого стала тепер голова старого капітана.
Проте все, що сталося, помітили чатові на щоглах корабля; обрасопивши реї, «Пеквод» рушив до місця події і тепер підійшов так близько, що Ахаб озвався до нього просто з води:
— Тримати на… — І в цю мить висока хвиля від Мобі Діка налетіла на нього, накривши з головою. Але, виборсавшись з-під неї і злетівши вгору на новому буруні, Ахаб все ж таки вигукнув:
— Тримати на кита! Женіть його геть!
«Пеквод» розвернувся і, влетівши в зачароване коло, відігнав Білого Кита від його жертви. Кит похмуро рушив геть, і човни поспішили на порятунок.
Коли Ахаба, оглушеного, з налитими кров'ю, напівосліплими очима, з білою сіллю у зморшках обличчя, втягли у вельбот Стабба, надто довга напруга усіх сил нарешті обернулася безсиллям, і тілесна слабкість здолала його; деякий час він знівеченою руїною лежав на дні вельбота, наче розтоптаний стадом слонів. Приглушені невиразні стогони виривалися в нього з грудей, мов голоси з прірви.
Проте запаморочення минуло скоро, мабуть, саме тому, що було надто сильним. Великі серця за мить, стисшись в одній болісній судомі, переживають весь той біль, що в людини слабкої поблажливо розтягується на все життя. І тому ці серця, хоча їхній біль щоразу буває миттєвим, за життя збирають у собі цілі століття туги, складені з нестерпних хвилин; адже серцевина таких благородних натур сягає ширше, ніж увесь простір низької душі.
363
Це рух, властивий тільки кашалоту. Він дістав свою назву — «кидок», бо за напрямом (униз та вгору) нагадує прийом поводження з острогою, про який уже згадувалося. Рухаючись у такий спосіб, кит може краще озирати все, що його оточує
364