— Корабель! Катафалк!.. Другий катафалк! — скрикнув Ахаб, стоячи у своєму вельботі. — І з американської деревини!
Пірнувши під похилений корпус корабля, кит проплив уздовж кіля; а потім, розвернувшись під водою, знову швидко виринув на поверхню, та вже з іншого боку, за кілька ярдів від човна Ахаба, і якийсь час нерухомо лежав на воді.
— Я відвертаюся від сонця. Гей, Тештіго! Я не чую твого молотка. О ви, три мої несхитні вежі; ти, міцний кілю, ти, корпусе, що піддався лише удару бога, ти, міцна палубо, і вперте стерно, і ніс, спрямований до Полюса, — о мій кораблю у смертній славі! Невже ти загинеш — і без мене? Невже я позбавлений останньої розради, яку має останній із невдах-капітанів! О самотня смерте самотнього життя! Тепер я відчуваю, що моя найвища велич — у висоті скорботи. Хо, хо! Прилиньте ж сюди з найглибших глибин, буремні хвилі мого минулого життя, і здійміться вище, щоб накрити собою пінні буруни моєї смерті! До тебе я пливу, всепереможний та не всевладний кит; я б'юся з тобою до останку; з самого пекла завдаю тобі удару; в ім'я ненависті видихаю на тебе мій останній подих. Тож нехай всі труни й катафалки втонуть на одній глибині! І якщо жоден із них не буде моїм, нехай я розірвуся на шматки, все ще женучись за тобою, хоч і прикутий до тебе, клятий кит! Ось я кидаю зброю!
Гарпун був кинутий; поранений кит рвонувся вперед, лінь, як вогонь, побіг у жолобі — і зачепився. Ахаб схилився, щоб його вивільнити, і вивільнив; але стрімка петля охопила його за шию і безшумним зашморгом, як душать свою жертву турки в сералі, витягла з вельбота, перш ніж матроси встигли схаменутися. А наступної миті товстий угин на одному кінці ліня випорснув з порожньої бочки, збив з ніг одного з веслярів і, стьобнувши по воді, зник у безодні.
На якусь мить усі заціпеніли; потім озирнулися. «Корабель! Великий Боже, де корабель?» Скоро вони розгледіли в моторошній імлі привид корабля, що зникав, наче фата-моргана; тільки щогли випиналися з води; а на них, прикуті божевіллям, чи вірністю, чи долею, стояли троє чатових — язичники-гарпунери. І в цю мить концентричні кола захопили останній вельбот, і він разом з усією командою, з веслами та руків'ями острог, що плавали поблизу, з усім, що було на ньому живого й неживого, закружляв у вирі, у якому безслідно зник «Пеквод».
Та коли хвилі вже накривали голову індіанця, що стояв на грот-щоглі, яка тепер виступала з води лише на кілька дюймів і спокійно, наче глузуючи, вимахувала над згубними бурунами розмаєним прапором, — у цю мить червоношкіра рука з молотком піднялася в повітря і розмахнулася, ще міцніше прибиваючи прапор до потопаючої стеньги. Яструб, що зловтішно супроводжував останній клотик униз від його одвічної домівки серед зірок, дзьобаючи прапор і заважаючи Тештіго, випадково залопотів крилом між стеньгою і молотком; наче відчувши дрож повітря, дикун в останньому передсмертному зусиллі міцно притис молоток до стеньги; і небесний птах, з архангельським криком витягуючи свій величний дзьоб угору, а тілом ув'язнений у прапорі Ахаба, зник під водою разом із кораблем, що, мов Сатана, не міг піти до пекла, не вкривши своє чоло клаптем живого неба замість шолома.
Птахи, квилячи, закружляли над пащею виру; безшумна біла хвиля вдарила в його круті стіни; потім усе стихло, і великий саван моря розгорнувся довкола, як п'ять тисяч років тому.
Епілог
І врятувавсь лиш я один, щоб сповістити тебе про це.
ДРАМА ЗАВЕРШИЛАСЯ. Чому ж усе-таки хтось один виступає вперед? Бо цей один лишився жити.
Сталося так, що після зникнення парса я виявився тим, кому доля судила посісти місце загрібного у човні Ахаба; і знов-таки я був тим, хто, в останній день гонитви вилетівши з трьома іншими веслярами з човна, опинився за бортом. І коли я плавав поблизу місця трагедії, мене захопила вже ослаблена хвиля від потопаючого корабля і потягла до виру; та коли я досяг його, на тому місці вже була пінна гладінь. І я закружляв, мов новий Іксіон[366], описуючи кола, що все наближалися до чорної бульбашки в осерді цього колеса. Зрештою я опинився в самому центрі, і тут чорна бульбашка нараз лопнула; натомість із глибини, звільнений поштовхом пружини, зі страшною силою виринув плавучий рятівний буй, зроблений з труни, перевернувся догори дном і поплив до мене. І на цій труні я весь день і всю ніч плавав у відкритому морі, на легких хвилях, що наче хлюпотіли мені відхідну. Акули, не зважаючи на мене, пропливали осторонь — так, наче пащі в них були замкнені на засув; дикі морські яструби ширяли вгорі, ніби вклавши дзьоби в чохли. На другий день я побачив вітрило — все ближче, ближче; і нарешті мене підібрав корабель. То була згорьована «Рахіль», що, шукаючи своїх загублених дітей, знайшла тільки іншого сироту.
366