— Чи давно він вступив до цієї общини? — зрештою спитав капітан, озирнувшись на мене. — Гадаю, не дуже давно, так, хлопче?
— Ясна річ, недавно, — підтримав його Пелег. — І хрещення він отримав не справжнє, а то воно хоч трохи змило б з його обличчя цю диявольську синяву.
— Хлопче, скажи-но мені, — мовив Білдад. — Невже цей філістимлянин[119] регулярно відвідує зібрання в диякона Дейтерономії? Я його там жодного разу не бачив, а буваю в нього щонеділі.
— Я нічого не знаю про диякона Дейтерономію та його зібрання, — сказав я. — Знаю тільки, що Квіквег народжений у лоні першої конгрегацюналістської церкви. Та він і сам диякон, цей Квіквег.
— Хлопче, — суворо мовив Білдад, — ці речі не для жартів. Поясни свої слова, юний хетеянине[120]. Відповідай мені, про яку церкву ти зараз говорив?
Відчуваючи, що мене заганяють на слизьке, я відповів:
— Сер, я казав про ту давню католицьку церкву, до якої належимо ми всі, і ви, і я, і капітан Пелег, і Квіквег, і будь-хто із синів людських; про велику і вічну першу конгрегацію всього віруючого світу; всі ми до неї належимо; щоправда, дехто з нас надто переймається різними дрібницями великої віри, вона ж бо пов'язує нас усіх в одне ціле.
— Атож! Морським вузлом! — вигукнув Пелег, ступивши мені назустріч. — Хлопче, тобі слід було б піти до нас місіонером, а не матросом. Ніколи не чув кращої проповіді! Диякон Дейтерономія, та ні, сам отець Мепл — і той тебе не перевершить, а він таки чогось вартий. Лізьте, лізьте сюди, і до дідька всі папери. Гей, скажи цьому Кваку, — чи як ти його звеш, — скажи Кваку, нехай іде сюди. Еге, клянуся великим якорем, оце-то гарпун! Непогана річ, як на мене, і поводитися з ним він уміє. Чуєш, як тебе, Кваку, — чи тобі доводилося стояти на носі вельбота? Доводилося бити китів?
За своєю дикунською звичкою, не мовивши ні слова у відповідь, Квіквег скочив на фальшборт, звідти стрибнув на ніс підвішеного за бортом вельбота і, виставивши вперед ліве коліно і здійнявши над головою гарпун, вигукнув щось подібне до цього:
— Капітане! Бачити крапля дьоготь там на вода? Бачити? Хай це око кита, ану! — Прицілившись, він кинув гарпун, і той, свиснувши біля самого капелюха старого Білдада, промчав над палубою корабля і вщент розбив маленьку лискучу цятку. — Ось, — незворушно завершив Квіквег, витягаючи лінь. — Хай це око кита, твій кит уже вмерти.
— Мерщій, Білдаде, — мовив Пелег до свого компаньйона, який поквапно відійшов до капітанської каюти, наляканий небезпечною близькістю літаючого гарпуна. — Чуєш, Білдаде, мерщій дістань корабельні книги. Цього Квака, чи як там його звати, ми повинні мати на одному з наших вельботів. Слухай, Кваку, ми дамо тобі дев'яносту долю, а стільки ще жоден гарпунер у Нентакеті не отримував.
Ми спустилися до каюти, і Квіквега, на мою превелику втіху, невдовзі внесли до списків того самого екіпажу, до якого вже був зарахований я.
Коли всі формальності було завершено і лишалося поставити підпис, Пелег повернувся до мене і мовив:
— Твій Квак, певно ж, неписьменний, так? Гей, Кваку, а бодай тобі! Ти підпишешся чи поставиш хреста?
Це питання аж ніяк не збентежило Квіквега, якому вже двічі чи тричі доводилося брати участь у подібній процедурі; узявши простягнуте йому перо, він зобразив на папері точну копію таємничого круглого знаку, витатуйованого в нього на руці, і нашкрябав прізвисько, яким уперто продовжував називати Квіквега капітан Пелег. Це виглядало так:
Капітан Білдад тим часом сидів, не зводячи очей з Квіквега, а потім з поважним виглядом підвівся і, понишпоривши в глибоких кишенях свого широкополого коричневого сюртука, витяг звідти цілу паку брошур; вибравши одну з них, під назвою «Останній день настає, або Не гайте часу», вклав її до рук Квіквега, а потім схопив їх разом з книгою обома руками, пильно подивився йому в очі і мовив:
— Сину пітьми, я мушу виконати свій обов'язок щодо тебе. Цей корабель почасти належить мені, і я не можу не дбати про його команду. Якщо ти й досі сповідуєш свої язичницькі вірування — а я боюся, що так воно і є, — то заклинаю тебе, не лишайся рабом Віла довіку. Відцурайся від ідола Віла[121] і мерзенного змія, тікай від майбутньої покари. Стережися, чуєш! О, заради Господа милосердного! Стернуй подалі від вогненної безодні!
У мові старого Білдада ще бриніло відлуння моряцького життя, химерно перемішане з біблійними і місцевими виразами.
— Іди, іди, Білдаде, не збивай з пантелику нашого гарпунера, — втрутився Пелег. — 3 побожного гарпунера пуття не буде. Від цього весь його хист пропадає. А що за гарпунер без хисту? Пам'ятаєш, який то був гарпунер — молодий Нат Суейн? Такого сміливця і в Нентакеті, і у Вейньярді годі було й шукати. Та він унадився ходити на молитовні збори, і скінчилося це погано. Він так трусився над своєю жалюгідною душею, що став триматися від китів подалі, аби вони не зачепили хвостом його вельбот і не послали його до дідька в пекло.
119
120