Треба було поглянути, як вони сиділи, — Квіквег напроти Тештіго, один затьмарює другого сліпучим блиском рівних зубів; а навскіс від них, просто на підлозі, — Деггу, якого будь-яка лава здійняла б пекельно-чорною головою аж до стелі каюти; кожний порух його велетенського тіла змушував дощані перестінки здригатися, наче від тупоту африканського слона, якого перевозять у трюмі. Та водночас цьому велетню була властива дивна помірність, можна навіть сказати — делікатність. Можна було лише дивуватися тому, що він такими невеликими — порівняно — ковтками підтримує життя, яке не жевріло, а буяло в його масивному, величному, прекрасному тілі. Слід гадати, цей шляхетний дикун міг досхочу наїстись і впитись благодатним повітрям, крізь свої широкі ніздрі всотуючи в себе життя з вищих сфер. Велетні зростають не на хлібі та м'ясі. От Квіквег — то інша річ; під час їжі він видавав цілком земне, дикунське плямкання — досить неприємний звук; і наполоханий Галушка мимоволі позирав на свої кощаві руки — чи не лишилося на них сліду від зубів? А коли лунав голос Тештіго, який вимагав, щоб стюард з'явився і дав їм обгризти свої кістки, легковірний Галушка починав так труситися, що весь посуд, розвішаний ним по стінах комори, щомиті міг опинитися на підлозі. До того ж точильні камені, що їх гарпунери носили в кишенях, щоб заточувати остроги та іншу зброю, і на яких вони під час обіду починали демонстративно гострити свої ножі, — ці точильні камені з їхнім пронизливим вищанням теж не давали Галушці спокою. Хіба він міг забути, наприклад, що Квіквег, коли жив у себе на острові — ясна річ, — брав участь у деякому злочинному неподобстві під час трапези? Ох, Галушко, буде тобі лихо!
Справжнє лихо — бути білим слугою у канібалів. Він мусить почепити собі на лівий лікоть не серветку, а щит. Та нарешті, на його велику втіху, три морські вояки встають з-за столу і йдуть геть, і його марновірному, жадібному на всіляку дивину слуху щохвилі вчувається войовничий подзвін їхніх кісток — наче дзвін мавританських кривих кинджалів, що бряжчать у піхвах.
Але, попри те що ці дикуни обідали в капітанській каюті і навіть, можна сказати, жили в ній, — позаяк не були домосідами за своєю природою, вони з'являлися тут лише під час спільних трапез та ще перед сном, проходячи через каюту до свого власного помешкання.
У цьому питанні Ахаб не був винятком серед інших американських капітанів-китобоїв; подібно до них, він дотримувався думки, що каюта є його законною і неподільною власністю, а всі інші можуть з'являтися тут лише з його ласки. Тому, відверто кажучи, помічники і гарпунери на «Пекводі» жили не в каюті, а за її межами. І, увійшовши туди, вони уподібнювалися до вхідних дверей, які на мить обертаються всередину оселі, щоб наступної миті опинитися ззовні, і здебільшого перебувають на відкритому повітрі. Але від цього вони небагато втрачали; у каюті було незатишно, і до Ахаба зверталися хіба що в ділових питаннях. Ахаб формально належав до християнського світу, але своєю сутністю був йому чужий. Він жив серед людей, як останній ведмідь гризлі на заселених людьми берегах Міссурі. І подібно до дикого лісового вождя Догана[158], який проводив зиму в дуплі, смокчучи власні лапи, душа Ахаба в сувору буремну зиму його старості заховалася в дуплистому стовбурі його тіла і похмуро смоктала там лапу темряви.
158