Саме завдяки цій невловимій властивості білий колір, позбавлений перелічених приємних асоціацій і пов'язаний із предметом, що є жахливим сам по собі, украй посилює його жахливі риси. Погляньте на білого полярного ведмедя або на білу тропічну акулу; що, як не рівне сліпучо-біле забарвлення, робить їх такими невимовно страшними? Мертвотна білина надає тріумфально-кровожерному вигляду цих нерозумних істот якоїсь огидної підступності, яка викликає ще більшу відразу, ніж страх. Саме тому навіть лютозубий тигр у своєму геральдичному вбранні не може так нажахати людину, як ведмідь чи акула в сніжно-білому покриві.[180]
Або, наприклад, альбатрос. Звідки з'являються хмари душевного зачудування і блідого жаху, серед яких ширяє цей білий привид в уяві кожного? Не Колрідж першим створив ці чари[181], це зробив майстерний і безпристрасний божий поет-лауреат на ім'я Природа.[182]
У нас на Далекому Заході є дуже популярними індіанські легенди про Білого Коня Прерій — прекрасного білого мов молоко скакуна з великими очима, маленькою головою, крутими грудьми і з величчю тисячі королів у гордовитій поставі. Він був владним Ксерксом[183] неозорих диких табунів, чиї пасовиська на той час були обгороджені лише Скелястими горами та Алеганським хребтом. І на чолі цієї вогненної орди він мчав на Захід, наче обрана Богом зоря, що веде за собою щовечірній парад зірок. Збурений водоспад його гриви, звивиста комета хвоста — це була його збруя, і багатшої не могли б подарувати йому ніякі ювеліри. То було величне, небесне видиво незайманого західного світу, який у давнину воскрешав перед очима мисливців ті славні первісні часи, коли Адам ходив по землі, величний, як Бог, круточолий і безстрашний, як цей дикий кінь. Чи виступав він, володар коней, у почті своїх ад'ютантів і маршалів на чолі незліченних когорт, що безмежним потоком, наче ріка Огайо, текли рівниною, чи то, тріпочучи гарячими ніздрями, що червоніли на фоні холодної білини, на бігу озирав своїх підданих, які заполонили прерії до самого обрію, — хоч би в якому образі він поставав перед ними, та відважним індіанцям завжди навіював шанобливий острах. І якщо виходити з того, що розповідають легенди про цього величного коня, то ознакою його божественної сутності був, безперечно, тільки цей примарно білий колір; і ця божественність, викликаючи пошану, водночас породжувала незрозумілий страх.
Проте можна навести і такі приклади, коли білий колір буває позбавленим таємничого і звабливого ореолу, яким оповиті Білий Кінь і Альбатрос.
Що спантеличує нас у зовнішності альбіноса і часом викликає відразу навіть у його рідних і близьких? Саме та білина, що вкриває його і дає йому ім'я. Альбінос створений так само, як усі інші, у ньому немає ніякого ґанджу, і все ж таки ця всепроникна білина робить його потворнішим від найстрашнішої потвори. Чому це так? І навіть сама Природа, уже іншим чином, у своїх найменш помітних, та від цього не менш зловісних проявах, не цурається послуг цієї завершальної ознаки, властивої всім чудовиськам. Закутий у панцир демон Південних морів завдяки своїй крижаній подобі дістав назву Білий Шквал. І людська підлість, як свідчать історичні приклади, у своїх лукавих замірах не гребувала таким могутнім допоміжним засобом. Наскільки посилюється враження від тієї сцени у Фруассара, коли Білі Клобуки Гента[184], ховаючи обличчя під сніжно-білими емблемами своєї банди, убивають графського управителя на ринковому майдані!
І звичайний багаторічний досвід людства також свідчить про надприродні властивості цього кольору. Ніщо не навіює нам такого жаху при погляді на мерця, як його мармурова блідість; немов ця блідість втілює і потойбічне заціпеніння загробного світу, і смертний земний страх. У смертельної блідості покійників ми беремо колір покриву, у який їх загортаємо. І в своєму марновірстві ми накидаємо білосніжний покрив на кожну примару, що з'являється перед людиною, виринувши з молочно-білого туману. Годі казати! Поки нас обсипає холодом від усіх цих страхіть, згадаймо краще, що в самого володаря жахів, змальованого євангелістом, під сідлом — кінь блідий.[185]
180
Можливо, читач, який спеціально вивчав цей предмет, почне твердити, що надприродний жах, навіюваний полярним ведмедем, спричинений не білим кольором як таким, а тією обставиною, що надзвичайна лють цього звіра постає в кольорі невинності й любові і що саме завдяки цьому разючому контрасту двох одночасних протилежних відчуттів полярний ведмідь навіює нам такий жах. Та навіть коли все це так, то якби не було білого кольору, не було б і страху.
Що ж до білої акули, то мертвотна білина спокою, властива цій істоті за звичайних умов, відповідає описаним властивостям полярної тварини. Цей факт дуже точно відтворений у французькій назві акули. Католицька заупокійна меса починається словами Requiem aeternam (вічний спокій), через що і всю месу, і похоронну музику теж почали називати Requiet. Так ось через білу німу нерухомість смерті, що властива акулі, і через підступну жорстокість її поведінки французи називають її Requin
181
182
Я пам'ятаю, як вперше побачив альбатроса. Це було у водах Атлантики під час довгого, лютого шторму. Відстоявши вахту внизу, я піднявся на повиту хмарами палубу і тут на накривці люка побачив величне пернате створіння, сніжно-біле, з гачкуватим дзьобом бездоганної римської форми. Час від часу воно вигинало свої величезні архангельські крила, ніби для того, щоб обійняти ними святий ковчег. Його тіло дивно тріпотіло і здригалося. Птах був цілий і неушкоджений, але коротко скрикував, наче привид короля в надприродній скорботі. А в його очах, дивно позбавлених будь-якого виразу, я побачив, здавалося, таїну влади над самим Богом. І я схилився перед ним, як Авраам перед янголами (
Гадаю, що вся чарівна принада цього птаха породжена його дивовижним білим забарвленням; і, щоб це довести, звернуся до так званих «сірих альбатросів» — результат якогось термінологічного непорозуміння; мені часто доводилося бачити цих птахів, але вони не викликали в мене таких відчуттів, як наш антарктичний гість.
Та як, зрештою, спіймали це казкове створіння? Покляніться зберегти таємницю, і я скажу вам: за допомогою підступного гачка і волосіні цього птаха зловили, коли він плив, погойдуючись на хвилях. Згодом капітан зробив його своїм листоношею: він прив'язав йому до шиї шкіряний ремінець, на якому зазначалися назва корабля і його місцезнаходження, і випустив птаха на волю. Але я знаю, що шкіряний ремінець, призначений для людей, був доправлений просто на небо, куди поринув білий птах і де херувими радісно простирали крила йому назустріч
183
184
185