— Нічого я тут не бачу, тільки невеличке золоте кружальце, і хто перший помітить одного певного кита, тому цей круглячок і дістанеться. То чого це всі так витріщаються на нього? Звісно, він вартий шістнадцять доларів, а це, як по два центи за штуку, дев’ятсот шістдесят сигар. Я б не курив смердючої люльки, як Стаб, але сигари я люблю, а тут їх дев’ятсот шістдесят штук. То чи не побратися й Фласкові нагору виглядати кита?..
— Не знаю, що й сказати: чи це діло мудре, чи дурне. Якщо воно справді мудре, то чому в нього такий дурний вигляд? А якщо дурне, то чого на вигляд таке мудроване? Та краще я відійду: он іде наш дідуган з Мену, отой старий кучер з катафалка, бо ким же ще він міг бути, поки не найнявся в матроси? Теж завертає до дублона. Е, ні, він підходить до щогли з другого боку, де прибито підкову… Ні, таки вернувся сюди. До чого б усе це? Тс-с! Щось мурмоче… ну й голос — наче в старого, спрацьованого млинка на каву. Треба прислухатись!
— Коли хтось вистежить Білого Кита, це буде того місяця й дня, коли сонце увійде в одне з цих сузір’їв. Я знаю ці сузір’я і знаю, як їх позначають: мені їх показала одна стара ворожка в Копенгагені років сорок тому. То в якому ж це знакові буде тоді сонце? У підкові, бо вона прибита якраз навпроти золота. А чий це знак — підкова? Це знак Лева — ревучого, жерущого Лева. Ох, кораблю, старий кораблю, як подумаєш про тебе, то тільки головою похитаєш…
— Іще одне тлумачення — все на той самий текст. Бо люди різні, а світ — один. Сховаюся знову! Он іде Квіквег… весь розтатуйований… і сам наче в знаках Зодіаку. Що ж скаже цей канібал? Їй же богу, порівнює знаки! Дивиться на своє стегно; шукає, мабуть, де там сонце — чи на стегні, чи на литці, чи в кишках, — так, як старі бабусі у глухих селах тлумачать хірургічну астрономію. О, диви, справді знайшов щось поблизу стегна. Це, мабуть, знак Стрільця! Ні, він навіть не знає, до чого цей дублон: мабуть, думає, що це старий гудзик від штанів якогось вождя. Та стривай-но! Он іде ота чортяча мара — Федаллах. Хвоста, як звичайно; змотав і заховав, а в носаках чобіт клоччя — теж як звичайно. Ти ба як дивиться! І що ж він скаже? Е, він тільки зробив якийсь знак до того знака й низько вклонився йому. Ну звісно, там же на монеті сонце, а він, певне, вогнепоклонник. Тю! Що далі, то більше. Йде Піп… бідолашний хлопець! Краще б уже він помер або я. Мені аж моторошно бачити його. Він так само стежив за всіма цими тлумачами — і за мною теж, — а тепер, диви, сам іде поглянути з отим нелюдським обличчям недоумка. Сховаюсь та послухаю. Тс-с!
— Я дивлюсь, ти дивишся, він дивиться; ми дивимось, ви дивитесь, вони дивляться.
— Їй же богу, він довбе граматику Меррея! Розвиває свій розум, бідолаха. Але що він там каже далі? Тс-с!
— Я дивлюсь, ти дивишся, він дивиться; ми дивимось, ви дивитесь, вони дивляться.
— Напам’ять учить, чи що? Тс-с! Знову!
— Я дивлюся, ти дивишся, він дивиться; ми дивимось, ви дивитесь, вони дивляться.
— Якась кумедія…
— І я, і ти, і він; і ми, і ви, і вони — всі кажани. А я ворона, надто коли стою на вершечку оцієї ось сосни. Кра! Кра! Кра! Кра! Кра! Кра! Чим я не ворона? А де ж вороняче опудало? А, он воно стоїть: два маслаки встромлено в старі колоші, а ще два — в рукави старої куртки.
— Чи це він не про мене? Гарний комплімент! Бідний хлопець!.. Хоч піди та повісься. Чи принаймні відійду поки що далі від нього. Всіх інших я ще можу терпіти, бо в них розум простий і жарти прості; а в цього, як на мене, аж надміру божевільно закручені, так що й самому з глузду зсунутись недовго. Піду, хай він собі мурмоче.
— Оце пуп корабля — оцей ось дублон, — і всім їм аж руки сверблять відкрутити його. Та спробуй-но відкрути собі пупа: що з цього вийде? Але знов же, як він зостанеться тут, теж недобре, бо коли щось прибите до щогли, то це знак, що корабель у біді. Ха-ха! Старий Ахаве! Білий Кит тебе приб’є, прицвяхує! Це соснина. Мій тато вдома, в Толлендській окрузі, якось був зрубав соснину й знайшов у ній врослий срібний перстень. То була, шлюбна обручка якоїсь старої негритянки. Як вона туди попала? Отак само спитають і в день страшного суду, коли виловлять із моря оцю стару щоглу, оброслу скойками замість кострубатої кори, і знайдуть під ними цей дублон. Ох, золото! Коштовне, дороге золото! Скоро тебе забере зелений скнара! Тс-с-с! Тс-с! Бог ходить між світами, збирає ожину. Кухарю! Гей, кухарю! Звари нас! Дженні! Гей, гей, гей, гей, гей, Дженні! Дженні! Спечи нам кукурудзяного коржа!
100
НОГА Й РУКА.
«ПЕКВОД» І3 НЕНТАКІТУ
ЗУСТРІЧАЄ «СЕМЮЕЛА ЕНДЕРБІ»
З ЛОНДОНА
— Агей, на кораблі! Бачили Білого Кита?
Так закричав Ахав, знову вітаючи корабель з британським вимпелом, що наближався до нас від корми. Старий капітан стояв у своєму човні, підвішеному на юті, тримаючи рупор біля уст і демонструючи костяну ногу чужому капітанові, що недбало напівлежав на носі свого вельбота. То був засмаглий, дужий, добродушний, гарний з себе чолов’яга років шістдесяти чи близько того, одягнений у простору куртку з синього «лоцманського» сукна, що звисала на ньому рясними складками; один рукав був порожній і маяв у нього за спиною, як гаптований рукав гусарського плаща.
— Бачив Білого Кита?
— А ти бачив оце? — і, відкинувши полу куртки, англієць показав білу руку з кашалотової кістки, що мала на кінці дерев’яну довбешку, схожу на бондарський молоток.
— Спускайте мій човен! — несамовито загорлав Ахав, перекидаючи весла. — Мерщій!
Менш як за хвилину — Ахав навіть не покидав суденця — вельбот з усією командою був уже на воді, а незабаром підплив до борту чужого корабля. Але тут вийшла на яв кумедна перешкода: зопалу Ахав зовсім забув, що він, відтоді як утратив ногу, ще ні разу не піднімався в морі на борт жодного чужого корабля, а на свій йому допомагав підніматися хитромудрий, дуже зручний механічний пристрій, що був на «Пекводі». А перевезти той пристрій до іншого корабля за одну хвилину було б навряд чи можливо. Тим часом у чистому морі видертись із човна на палубу корабля — діло нелегке для будь-кого, хто не звик робити це мало не щогодини, як китобої: адже хвиля то підкидає човен мало не до фальшборту корабля, то він за мить уже опадає мало не до його кіля. Ну, а на англійському кораблі, звісно, не могло бути такого рятівного пристрою, і одноногий Ахав раптом опинився в ганебному становищі незграбного «суходільного щура»: він тільки безнадійно дивився на хистку, змінну висоту, на яку він навряд чи міг попасти.