— Ні, не поясню, — заперечив капітан. — Це тільки його мати могла б пояснити, бо воно в нього зроду. Ох ти ж, шибенику з поважною пикою! Чи є ще на всіх морях другий такий проноза? Чіппе, коли ти помреш, тебе треба покласти в маринад, шахраюго, щоб зберегти на майбутні сторіччя.
— А що ж із Білим Китом? — заволав Ахав, що доти більш-менш терпляче вислухував ту інтермедію, розіграну двома англійцями.
— А! — скрикнув однорукий капітан. — А, справді! Ну, як він пірнув, ми дуже довго не бачили його. Та я ж казав уже, що тоді й гадки не мав, який це кит утнув мені таку штуку. Аж згодом, коли ми вернулись на екватор, нам розказали про Мобі Діка — так його дехто називає, — і тоді я зрозумів, що то був він.
— І більше ти з ним не стикавсь?
— Аж двічі!
— Але не зміг загарпунити?
— Не хотів і пробувати. Хіба не досить із нього однієї моєї руки? Що б я робив без обох рук? А я гадаю, що ковтати Білий Кит уміє ще краще, ніж кусати.
— Знаєте що, — втрутився Чіпп, — віддайте йому ліву руку як принаду, то, може, вернете собі праву. Ви знаєте, панове, — додав він дуже поважно, з якоюсь математичною точністю вклонившись по черзі обом капітанам, — ви знаєте, панове, що травний апарат кашалота божественне провидіння влаштувало в такий дивний спосіб, що для нього ніяк неможливо перетравити цілком хоч би саму лише людську руку? І він дуже добре знає це. Отже, те, що ви вважаєте лютістю Білого Кита, — це насправді тільки його незграбність. Бо він ніколи не має наміру проковтнути чиюсь руку чи там ногу: він хоче тільки настрахати своїми фінтами. Але часом із ним трапляється таке, як з одним старим факіром, що його я колись лікував на Цейлоні. Той факір удавав перед глядачами, ніби ковтає ножі, але одного разу ненароком ковтнув ножа насправді. І носив його в собі рік чи й більше, а тоді я дав йому блювотного, і той ніж вийшов з нього маленькими шматочками. Бо він ніяк не міг перетравити ножа й засвоїти його у своєму організмі. Так ось, капітане Гарміддер, коли ви візьметесь за це як слід і погодитесь дати в заставу одну руку, щоб дістати змогу пристойно поховати другу, то рука буде ваша: тільки швидше дайте китові ще одну нагоду зітнутися з вами, та й по всьому.
— Ні, красно дякую, Чіппе, — відповів англійський капітан. — Хай уже та перша зостається йому, бо тут уже я нічого не вдію, а крім того, я ж тоді не знав, з ким маю справу; але до другої моєї руки йому зась. Більше я не хочу мати ніякого діла з Білим Китом: один раз поганявся за ним, і з мене вистачить. Я знаю, що вбити його — то була б велика честь і слава, та й спермацету в ньому, мабуть, повний трюм, але послухайтесь мене: найкраще дати йому спокій. Ви згодні зі мною, капітане? — спитав він, зиркнувши на Ахавову кістяну ногу.
— Звісно, це найкраще. Та однаково на нього полюватимуть. Бо чогось те, чому найкраще дати спокій, якраз найдужче нас вабить, хай йому біс. А для мене він — наче весь із магніту. Давно ти бачив його востаннє? І яким курсом він плив?
— Матінко пресвята! Щоб я скис! — вигукнув раптом Чіпп і, нахилившись, почав обходити Ахава кругом та якось дивно, по-собачому принюхуватись до нього. — Принесіть градусник! У цього чоловіка кров ось-ось закипить! Від його пульсу двигтить уся палуба! Капітане! — і, вийнявши з кишені ланцет, підніс його до Ахавової руки.
— Геть! — ревнув Ахав і відштовхнув його до фальшборту. — Веслярі, в човен! Яким курсом він плив?
— Господи! — вигукнув капітан-англієць, до якого було звернене це запитання. — В чому річ? Плив, здається, східним курсом… Що, ваш капітан божевільний? — пошепки спитав він у Федаллаха.
Але той тільки приклав пальця до губів і перевалився через фальшборт, щоб сісти за стернове весло у вельботі, а Ахав, підтягши до себе гак розбиральних талів, наказав матросам англійського судна спустити його в човен.
За хвильку він уже став там на кормі, а матроси-філіппінці налягли на весла. Марно гукав йому вслід англійський капітан. Ахав непорушно стояв спиною до чужого судна, а обличчям, наче витесаним із кременю, — до свого, аж поки вельбот не підплив до борту «Пеквода».
101
КАРАФКА
Перше ніж англійський корабель зникне нам з очей, варто відзначити, що він був з Лондона і назвали його так на честь покійного Семюела Ендербі, лондонського ж таки купця, засновника славнозвісної китобійної фірми «Ендербі й сини» — фірми, яка, на мою думку, думку скромного китобоя, з погляду історичного інтересу ненабагато поступається королівським династіям Тюдорів і Бурбонів, разом узятих. Чи довго існувала ця велика китобійна фірма до року божого 1775-го, зібрані мною численні документи з царини китоловства не з’ясовують; але в тому році (1775-му) вона спорядила перші англійські кораблі, що регулярно промишляли кашалотів. А втім, наші відважні Гробби та Мейсі з Нентакіту і Віньярду на той час уже кількадесят років (власне, з 1726-го) цілими флотиліями полювали на цих левіафанів — щоправда, тільки в Північній і Південній Атлантиці, а більше ніде. Я недвозначно стверджую тут, що нентакітці перші на світі почали гарпунити цивілізованою крицею великого Спермацетового Кита і цілих півсторіччя були єдиними з-поміж усього людства, хто важився його гарпунити.
1778 року розкішний корабель, «Амелія», споряджений спеціально для цієї мети виключно коштом заповзятливих Ендербі, відважно обігнув мис Горн і перший серед усіх націй спустив вельботи на води південної частини великого Тихого океану. Плавання пройшло дуже вдало й успішно, і коли «Амелія» повернулася додому з повним трюмом дорогоцінного спермацету, за її прикладом зразу пішли й інші судна — як англійські, так і американські, і таким чином були відкриті незміряні угіддя промислу кашалотів у Тихому океані. Але, не задовольнившися цим похвальним ділом, невгамовна фірма розпочала нові заходи: Семюел і всі його сини — а скільки їх було, про те відає тільки їхня мати — переконали британський уряд (і, гадаю, дали на це частину коштів) послати військовий шлюп «Гучний» у дослідницьку експедицію — вивчати можливості для китоловства в Південних морях. Під командою капітана військового флоту «Гучний» справді здобув у тому плаванні гучну славу і дав якусь користь; чи велику — точно невідомо. Та це ще не все. 1819 року та сама фірма вирядила на спробу свій власний корабель у плавання до далеких берегів Японії. Цей корабель, що мав назву «Сирена», справді відбув дуже успішний розвідницький рейс, і завдяки йому стали відомі великі японські промислові угіддя. «Сиреною» в цьому славнозвісному плаванні командував капітан-нентакітець, на прізвище Гробб.
Отже, родина Ендербі заслужила щонайбільшої шани; ця фірма, гадаю, існує й досі, хоча засновник її, Семюел, напевне, давно вже віддав кінці, вирушаючи в плавання по великих Південних морях того світу.
І корабель, названий на його честь, теж заслуговував усілякої шани, бо то було майстерно збудоване і швидке під вітрилами судно. Я одного разу побував на ньому в гостях опівночі, недалеко від патагонського узбережжя, і мене пригостили в кубрику дуже добрим пивним пуншем. Славний «гем» вийшов тоді в нас, і команда там — самі козирні хлопці. Дай їм боже короткого життя й веселої смерті. Той славний «гем», у якому я тоді брав участь, — це було через довгий, дуже довгий час після того, як старий Ахав торкався його палуби своєю кістяною п’ятою, — нагадує мені про шляхетну, надійну, чисто англосаксонську гостинність команди «Семюела Ендербі», і коли я її забуду, хай про мене забуде мій священик, а згадають чорти в пеклі. Пунш? Я сказав, що ми пили пивний пунш? Авжеж, пили, і пили зі швидкістю десять галонів на годину, тож коли налетів шквал (бо патагонські узбережжя — то шквалисті місця) і всіх матросів — як своїх, так і гостей — викликано брати рифи на марселях, ми на той час уже самі так набралися, що мусили підтягувати один одного нагору булінями, а нагорі, змотуючи вітрила, ненароком повмотували в них поли своїх бушлатів і зависли там, теж міцно зарифлені, серед ревучого шквалу, як промовиста осторога всім морякам-мочимордам. На щастя, щогли не полетіли за борт, і ми помаленьку позлазили додолу, вже такі тверезі, що довелося знов узятись до пуншу, хоч рясні солоні бризки, що влітали в люк кубрика, надміру розвели й підсолили той пунш, як на мій смак.