Казимир: До речі, ви б могли всі на ніч у ліс піти й там спробувати переждати до ранку.
Вася Цвіт: При такому мінусі з вітром ми до ранку не доживемо. Крім того, їх і в лісі повно. Ти ж чуєш стрілянину? Це в лісі стріляють.
Данило Андрійович: Але справді, керівник нашого драматичного колективу в цьому випадку правий. Вивішувати білі прапорці можна тільки на машини з надписом «Діти».
Казимир: Дуже шкода. Мабуть, вам таки доведеться вмерти.
Вася Цвіт: Мабуть.
Владислава Федорівна: Ви всі божевільні! Усі! (шоковано хитає головою, іде)
Степан Григорович: Ходімо всі разом. Сутінки сходять. Ще так рано темніє. Крім того, здається мені, там, на повороті, військові машини. Бачите, до сусідів під’їхали. Ходімо швидше. У своєму домі й помирати легше.
Усі підводяться й гуртом ідуть до воріт «Ближніх садів».
Стрілянина. Вибух. Затемнення.
Сцена 3
Спальня в будинку Цвітів. Цокають ходики. Чутно звук роботи опалювального котла. Від регулярних вибухів іноді дзеленчить невидимий посуд у шафі. Навпроти ліжка накритий великий круглий стіл. На ньому пляшки з вином, великі святкові келихи, домашнє печиво, у нього встромлені три українські прапорці, у глиняному горщичку волоські горіхи, у вазочці мед, на окремій тарілочці тонесенько нарізаний хлібець. За столом сидять Марія Цвіт, Вася Цвіт, баба Карпа, Коля Хромий, Елеонора. Коля Хромий у паузах між своїми репліками тихесенько, але майже без перерви співає українські народні пісні. Казимир протягом усієї сцени сидить у своєму фотелі.
На столі горять дев’ять ліхтариків, подібних на ті, які ми вже бачили у Цвітів.
Стіл і персонажі дублюються на головному екрані. Повільний рух камери, мед, вино, тонесенькі хлібці, обличчя, очі, усмішки, спів Колі Хромого.
Баба Карпа: Ось бачите, не дарма ми з Колею вам ліхтарів нанесли. З ліхтарями краще все ж таки. Правда?
Коля Хромий: А потім в паркані хтось виламав штахету, ліхтариками груш вчарований між віт. В ту дірку в паркані відкрився світ поету – великий, і складний, і незбагненний світ.
Вася Цвіт: У нас тільки два, що від сонця заряджаються, тож вечорами в нас завжди дуже темно.
Баба Карпа: А ми з Колею таких ліхтариків накупили ще на початку ковіду. Коля дуже любить ліхтарики. Він без них взагалі не засинає. Ще світло, а він увімкне кілька ліхтарів і тоді вже лягає в ліжко. Темряву не любить. І в тиші починає плакати.
Коля Хромий (читає скоромовкою, розхитується вперед і назад, розмахує руками): І лише там, де хвилі виснажено вертають назад, де пісок захлинається в хвилях, сягнувши своєї міри, видно, що вірності в повітрі стільки ж, скільки і зрад, а надії довкола стільки ж, скільки й зневіри. І все те, що є, випалюється, мов ліси, і зберігається, як церковне срібло. Тиша лише посилює голоси. Темрява лише окреслює світло.
Елеонора (бере тонесенький хлібець і намащує на нього трішки меду): У вас хліб є! (сміється) Я три тижні його навіть не бачила.
Марія Цвіт: Будь ласка, пригощайтеся, прошу вас! У нас всього багато! У нас ще є! Правда, Васю?
Вася Цвіт: Усі пригощайтеся, будь ласка! Бабо Карпо, Колюсю! Ану ж, не сумуйте. Колю, що ти тільки співаєш, а їсти нічого не береш? Дивися: печиво, мед, горіхи! Ти ж любиш солодке?
Баба Карпа: Він, коли дуже злякається чогось, співає й вірші пригадує.
Елеонора: Я вам така вдячна, що ви мене до себе запросили. Мені б самій у будинку було б лячно й дуже сумно.
Вася Цвіт (бере в руки пляшку, наливає): Ну що, вип’ємо, поки є на це час. Маріє, Елеоноро, тобі теж краплинку?
Елеонора: Я не знаю, чи можна…
Вася Цвіт: Краплинку можна. Це дуже хороше вино! Я купував його на річницю нашого з дружиною весілля.
Марія Цвіт (усміхається): Як, власне, мед і горіхи.
Баба Карпа: І коли воно у вас намічається?
Вася Цвіт: Так уже намітилося. Якраз 24 лютого, коли війна розпочалася, ми з Марією стали чоловіком і дружиною. Такі справи.
Баба Карпа: Нічого собі свято у вас.
Вася Цвіт: Та так. Колюню, я тебе благаю, припини співати, дз’їж-но горіхів з медом. Ти ж любиш, я знаю.
Вибухи. Десь поруч раптом стає чутно кулеметні й автоматні черги.
Марія Цвіт (дивиться в келих): Це в сусідньому кооперативі вже стріляють?
Вася Цвіт: Так. Мабуть, на «Копернику» стрілянина. Цікаво, вони вивішували білі прапорці чи не вивішували? Але добре. Пропоную випити за нашу країну. Хай живе! Хай квітне! Хай нам всім буде перемога! За Україну!
Коля Хромий: З твоїх знамен несу червоне кредо. Впаду, як треба. Тільки ти – іди.
Всі врізнобіч: За Україну! (усі п’ють)
Коля Хромий (скоромовкою): Україна ж – це країна барокко. Мандрувати нею – для ока втіха. І тому западає спокуса в око: зруйнувати все. І скільки б не їхав…
Баба Карпа (перебиває Колю, протягує йому намазаний медом хлібець): Припини оце все на хвилинку! Бери в руки хліб і їж. Бери, кому кажу! От молодець. І чай для тебе спеціально заварювали, теж бери. Та не перекинь, кому кажу! Колю, ти ж доросла людина (витирає серветкою чай, що Коля таки розхлюпав)
Дуже гучні кулеметні й автоматні черги.
Марія Цвіт: Боже мій, Васю, це десь у нас по вулиці. Це вже в нас тут.
Баба Карпа: Ні, здається, усе ж таки в сусідньому кооперативі. Звідтіля звук йде. Це за парканом. Ще не в нас.
Елеонора: А мені чомусь не лячно. Усе це, як не крути, повинно закінчитися. Ви не відчуваєте цього?
Марія Цвіт: Чого саме?
Елеонора (у зал): Ну, нібито ми всі дачники й українці «Ближніх садів», принаймні ті, хто в цій кімнаті, уже давно закінчилися. Тобто не те, щоб ми померли, а те, що все вже вирішено кимось. Усе вирішено, усі партії й ролі розписані. Ми всі вже молодці й виповнилися як люди. Цілком виповнилися, без залишку. І не треба боятися! Просто не треба боятися! Не треба!
Вася Цвіт: Не дуже розумію, про що ти. Не думаю, що я повністю виповнися. Не думаю навіть, що встиг зрозуміти, хто я був такий. І навіщо.
Марія Цвіт: Може, Елю, твоя правда. Не треба боятися. Але однаково страшно. У мене пальці рук німіють і в грудях уже хвилин сорок щось дрижить і дрижить без упину. Нічого з цим зробити не можна. (великими ковтками випиває все, що залишалося в її келиху)
Баба Карпа: І в мене в животі щось ворушиться. І це, я вам скажу (сміється) точно не метелики. Змій ворушиться, змій, чорний і холодний.
Коля Хромий: Тепер пропала я навік! Енеєм кинута я, бідна, як сама паплюга послідня, Еней злий змій – не чоловік!
Елеонора (у зал): У мене відчуття таке, нібито ми з вами сидимо на якійсь неосяжній сцені за круглим обіднім столом. На столі мед, горіхи, печиво, вино й ліхтарики. Довкола смерть. Десь кричать люди. Їх убиває божевільна російська культура, яка незабаром, може за п’ять, а може за десять хвилин, за пів години буде вже тут. І стане так само вбивати й нас. А в залі люди, глядачі. Вони тихо сидять і дивляться, як ми з вами, друзі мої дачники, проводимо наші останні хвилини. Як прощаємося одне з одним. Як прощаємося з нашим життям. І ці люди, які дивляться на нас із цього вщент переповненого залу, вони вже там, у тому часі, де Перемога відбулася, де Україна вільна. Де ми всі прощені й пом’януті, пом’януті й відомщені. Відомщені, пом’януті й святі.