Степан Григорович: Бачив, вдома вона й за Колею дивиться як треба. Так, Колюсю? (поблажливо плескає Колю по плечах) Тебе ж баба Карпа годувала сьогодні? Вона казала, ти вередуєш – хліба не хочеш їсти. Треба хліб їсти, Колю. У нас війна, у нас тут марципанів не передбачається.
Коля Хромий (підхоплюється з дерева, починає кричати): Нас усіх уб’ють. Боюся, як пташка-мурашка. Не вбивайте! Прошу вас! Не вбивайте… (закриває голову руками, белькоче щось незрозуміле)
Марія плаче в хустину, відвертається, щоб не побачив Вася.
Вася, щоб не бачити сліз Марії, підіймається і починає ходити, піднявши телефон догори. Намагається «зловити хвилю».
Степан Григорович: Помічні чи безпомічні, це ми ще подивимося. Але ситуація важка. Заправка не працює і працювати не буде. Російський БТР обстріляв людей, що сьогодні вранці приїхали за пальним. Хлопець, що продавав пальне, вижив, але сказав, що з нього досить. Тепер далі. Між нами й Києвом бої. Ніхто нічого підвезти нам не може, маю на увазі товари першої необхідності. Сьогодні в містечку закрилися всі магазини. Аптеки не працюють. (звертається до Марії) У вас є вдома їжа? Припаси робили?
Коля Хромий: Безпомічні вірші перші. Нещасне перше кохання. Немає ніяких звершень, а тільки одні поривання.
Марія Цвіт: Так, Степане Григоровичу. Ми ж до Великого посту готувалися з чоловіком, то крупи є й олія.
Степан Григорович: Нас у кооперативі наразі дев’яносто дев’ять дорослих і майже сорок дітей. П’ять немовлят. Сім вагітних жінок. Дві людини, хворі на діабет. І Коля. Так, Колю?
Коля Хромий: Офелія пливла під водою в темній річці Горяні й мені усміхалася.
Марія Цвіт: Іноді Коля щось як каже, волосся дибки встає. Це ж він Шекспіра має на увазі? Васю, це ж «Гамлет», там де Офелія? Вася в мене науковець, Вася все знає.
Вася Цвіт (не припиняючи ловити хвилю): Колись, у Донецьку, був. До війни. Зараз уже ні. Зараз я спеціаліст по грибах. Я польський гриб чую в лісі за пів кілометра.
Степан Григорович: Коля теж учителем був. Українську викладав. У 2014 йому виповнилося 22 роки, й десь у селі на Донбасі його страшенно любили всі його учні. Як молодших класів, так і старших. Був він молодець і патріот. Інформацію збирав якусь, як потім ті казали, що його катували, і кудись у Київ переправляв. Так, Колю? Переправляв ти інформацію в Київ?
Коля Хромий: Я виросла у Київській Венеції. Цвіли у нас під вікнами акації. А повінь прибувала по інерції і заливала всі комунікації.
Степан Григорович: За це, власне, й опинився потім в «Ізоляції», у донецькій тюрмі, може, ви про таку чули.
Марія Цвіт: Чули.
Степан Григорович: От там, у цій «Ізоляції» з ним це й сталося. Баба Карпа квартиру свою віддала, щоб його врятувати. Оце перед самою війною в грудні їм родичі тут будиночок придбали. Без офіційної адреси та далеко від Росії.
Олена Володимирівна: Не дуже сильно їм це допомогло.
Коля Хромий: Тяжке, безмірне горе нехай впаде на голову трикляту, що так злочинно в тебе відняла високий розум!
Вася Цвіт: У нас на дачах зараз багато людей, яких ніколи раніше не бачив. Ходжу по вулицях дивуюся. Сім років тут живемо й майже нікого не зустрічав.
Степан Григорович: Є такі, що і я їх уперше бачу (сміється), хоч останні п’ятнадцять років нікуди звідси не виїжджав на довше, ніж на два тижні. Народ, Васю, рятуватися від війни сюди приїхав, родичів навіз, знайомих. Хто ж знав, що тут буде саме пекло.
Коля Хромий (строго): Кінчаймо варту. Раджу – сповістим ми молодого Гамлета про те, що бачили; життям клянусь, що дух, німий для нас, до нього обізветься.
Олена Володимирівна (до Васі):Ми з хлопцями, що машини мають, завтра поїдемо по селах шукати їжу. Якщо придбаємо, за ті ж самі гроші будемо в нас у кооперативі продавати. Ви гроші маєте?
Степан Григорович: Перед війною люди поприїжджали, думали, на три дні, поки все закінчиться, а воно ось як виявилося. Є такі, у кого п’ять душ дітей у хаті, а запасів не мають і на тиждень. Учора ходив по дворах, список робив, щоб розуміти, хто в нас тут є, і за голову хапався. Звідкіля людям брати гроші й харчі? Я ж не буду всіх годувати. Мені 72 рочки, вже й здоров’я моє не те, хоч я й голова нашого дачного правління.
Вася Цвіт: Якщо будуть овочі, ми придбаємо все, що дасте. З грошима в нас більш-менш.
Степан Григорович: Гроші-гроші… тут багато в кого є гроші. От тільки купувати на них немає чого, на ті гроші. Але добре…
Вася знову пробує спіймати хвилю, помічає сигнал, натискає виклик.
Вася Цвіт (кричить у слухавку): Даниле Андрійовичу, привіт! Не можу довго розмовляти. Послухайте! Прошу! Знайдіть для нас варіанти виїзду! Я вже вам казав, ми нічого самі не можемо вдіяти. Майте на увазі, наших павербанків вистачить максимум на тиждень-півтора, якщо смартфоном користуватися по п’ятнадцять хвилин на день… Алло?! Даниле Андрійовичу, алло?! Даниле Андрійовичу, ви мене чуєте?! Алло! (дивиться на смартфон) Немає сигналу і (сміється), до речі, не було. Але поговорили. І таке трапляється.
Сідає біля дружини, дивиться в небо, зітхає.
Марія Цвіт (встає): Змерзла я, Васю. Це зовсім не весна. Повертає на мороз. Пішла вечерю готувати. Приходь, не барись. Ми ж самого ранку голодні.
Олена Володимирівна (підводиться): Пішли й ми, Колю. Бачиш, усі розійшлися. Усі, хто зміг, поговорили. Хто не зміг, тому й не треба. Вечоріє.
Коля Хромий: Я вірю, що ти світло, – і такого ся темрява до себе не приймає? Я вірю, що ти слово, – і такого отой глухорожденний люд не чує? Їм, може, треба іншого Месії? Їм, може, Сина Божого не досить? Росіянам Сина Божого не досить! Не досить їм! Їм ніколи не буде досить!
Олена Володимирівна (бере Колю за плече): Ходімо, синку. Бо нам з тобою досить. Треба йти. І ви, Степане, тут недовго сидіть!
Жінки йдуть. Коля розмахує руками, щось розказує, танцює, сміється. Б’є важка артилерія. У лісі хтось починає співати: «Стоїть гора високая».
Степан Григорович (прислухається): Ну от, знову ту ж саму пісню співають, а вона каже: «Менше наливки пий». До чого тут наливка? Хороша, кажу, пісня…
Вася Цвіт (усміхається): У мене її бабця любила. Бувало, вип’є чарочку, заплющить очі й починає співати. Смішна така була бабця, україномовна. У Донецьку це була рідкість.
(мовчать)
Степан Григорович: У селі, що зразу за Пилиповичами, учора ввечері російські військові розстріляли багатодітну родину. Дванадцять душ людей.
Вася Цвіт (з жахом): Навіщо?!
Степан Григорович: Відмовилися годувати цих виблядків. Ну бо харчів у них не багато було. У родині дітей сім душ і троє стареньких. Усіх повбивали. Дорослих, дітей, старих. І хату підпалили. Ніхто не вижив.
Вася Цвіт: Який жах. Вони не люди.
Степан Григорович: Вони, Васю, росіяни. Цим усе сказано. І от що нам із цим робити, як виживати? Було б добре вибратися звідси. Але є питаннячко…
Вася Цвіт: Як і куди?
Степан Григорович: Так, Васю, як і куди.