Вибухи стають дедалі чутнішими. Швидко сутеніє. Від воріт дачного селища підходить і сідає поряд із чоловіками Мар’яна. Степан Григорович дивиться на неї з жалем і, секунду повагавшись, бережно пригортає до себе. Мар’яна вдячно притуляється до старого. На головному екрані знову з’являються її померлі батьки. Сидять обійнявшись.
Високий жіночий голос співає: «Край берега у затишку прив’язані човни, там три верби схилилися, мов журяться вони».
Вибух, затемнення.
Сцена 3
Спальня в будинку Цвітів. Цокають ходики. Чути звук роботи опалювального котла. Від регулярних вибухів іноді дзеленчить невидимий посуд у шафі. Протягом сцени ми так і не побачимо всієї кімнати, бо вікна запнуті якоюсь чорною товстою тканиною. Біля одного з вікон на стільці сидить високий, кремезний сивий літній чоловік і щось читає, але його майже не видно. Ми помічаємо його тільки тоді, коли він почне говорити.
Вася сидить на ліжку вдягнутий у «нічний одяг», до половини вкритий ковдрою, тримає в руках великий ліхтарик. На початку сцени це єдине світло на сцені.
Вася Цвіт (дивиться в зал): Архангеле Михаїле, Архангеле Гавриїле, і ви, Рафаїле, Уриїле, Селафіїле, ви теж бачите все.
На екрані з’являються зображення Ангелів.
Вася Цвіт: Ієгудіїле і Варахіїле, ви завжди з нами. Помоліться за нас. Нам так страшно.
Пресвята Богородице, Матір Божа, якщо нам з моєю Марією суджено загинути на «Ближніх садах», за тридцять кілометрів від Києва, у російському оточенні, без світла, води, електрики і зв’язку, якщо на те воля Божа, хай буде. Але, благаю Тебе, вимоли в Сина Свого для нас смерть швидку й не ганебну. Не ганебну, Божа Матір, і швидку! Більше нічого не прошу, Мати Божа. Даруй тільки нам, мені і моїй жінці, легку й не ганебну смерть! Швидку, Матір Божа, і не ганебну! Дай залишитися людьми до самого кінця!
Марія Цвіт (заходить у кімнату з ліхтариком і рушником, накрученим на голові): Ти з ким тут розмовляєш, Васю?
Вася Цвіт (хреститься, ставить ліхтарика між своєю подушкою і подушкою дружини, лізе під товсту ковдру): Щось тебе довго не було. Думав іти шукати.
Марія Цвіт (вимикає свій ліхтарик): Світла немає, Васю. Води немає. Поки розвернуся з цим кухлем, наберу гарячої води з каструлі, потім додати холодної з баклажки. А треба ще ж мило знайти й при тому не впасти.
Лунає кілька неймовірно гучних вибухів, мелодійно дзеленчить невидимий посуд у шафі.
Вася Цвіт: Мабуть, десь на Житомирській трасі.
Марія Цвіт (швидко, щоб не встигнути захолонути, одягається в спеціальний «нічний одяг», залізає під ковдри, три чи чотири, вони покладені одна на одну): Як холодно все ж таки. Старі ці труби. Котел працює, а вони не гріють… Ти вже придумав, про що розмовляти станемо?
Вася Цвіт (по-діловому): А котра година?
Марія Цвіт (дивиться на годинник на руці): Зараз тільки сьома, початок восьмої. То нам треба розмовляти ще повних три години.
Вася Цвіт: Бачиш, коли знадобився мій годинник!
Марія Цвіт: Так, це ти мені на річницю весілля подарував. Як добре, що він механічний. Смартфони вмикаємо раз-два на добу й виявляється, що не знати, який час, важко. Навіть не розумію, чому.
Вася Цвіт: Із часом взагалі якісь негаразди. Без годинника було б дуже сумно.
Котел, котрий до цього працював стабільно, затихає. Вася Цвіт напружується, та за секунду котел заходить на новий цикл, Вася схвильовано всміхається і зітхає.
Марія Цвіт: Що таке?
Вася Цвіт: Постійно прислуховуюсь, чи працює котел, чи ні. Не дай Бог, котел зламається. Майстрів не знайдеш. На вулиці «мінус».
Марія Цвіт: Треба відволіктися. Розкажи щось цікаве. У нас по плану кілька годин спілкування.
Вася Цвіт: Так. Раніше десятої засинати не можна. Бо прокидатися о третій і в темряві лежати ще гірше. Ти цю ніч спала, а я, як дурень, уже після третьої прислухався до літаків, що над нами літали, та до артилерії, що била десь під Ірпенем.
Марія Цвіт (закутується в ковдри, залишаються видимими тільки ніс і очі): Ти часто закохувався дитиною?
Вася Цвіт: Постійно!
Марія Цвіт: І в дитячому садочку?
Вася Цвіт: У дитячому садочку кохав без упину. Саме тоді прилаштувався закохуватися зразу в кількох дівчат… Ти закохувалася одночасно в кількох хлопців?
Марія Цвіт: Так, (усміхається) саме в дитячому садочку. Було страшенно соромно, та з цим нічого вдіяти було не можливо.
Вася Цвіт: Вони про це знали?
Марія Цвіт (сміється): Звичайно, ні. Ти не уявляєш, наскільки я була мовчазна й сором’язлива. Слова сказати не могла. Тільки дивилася здалеку. Отака любов.
Вася Цвіт: Я постійно був закоханий у двох, а то й у трьох дівчаток одночасно. Знаєш, то є дуже зручно. Якщо фаворитка захворіла й не прийшла в садочок чи в школу, ти зусиллям волі актуалізуєш наступну. І таким чином ніколи не залишаєшся без справжніх почуттів.
Марія Цвіт: У мене було все по-справжньому. Я кохала, а не гралася.
Вася Цвіт: Так і я по-справжньому.
Марія Цвіт: Ні, ти завжди був ловелас.
Вася Цвіт: Чого зразу? Я своїм трьом дівчатам завжди зберігав вірність. Крім того, присвячував їм вірші. (сміється) Своїми поетичними зусиллями я цих дівчат причащав до вічності. Вічне життя їм дарував у своїх рядках, розумієш?
Марія Цвіт (зі сльозами на очах, раптом дуже високим тоном): Я так не хочу вмирати, Васю. Я хочу жити, Васю, жити, жити. У Єрусалим хочу, у храм Христового Воскресіння! На могилу Богородиці! У старому місті походити. Пам’ятаєш, який там прекрасний базар?! Який сік гранатовий? Які там смачні пиріжки біля Яффських воріт? Ой, Боже, як же я хочу жити! (втикає обличчя в подушку й плаче)
Вася Цвіт (сідає на ліжку): Не плач, не бійся! Нічого не бійся, сонце! Уже тиждень молюся до Божої Матері, прошу нам з тобою легкої смерті. Розумієш? Не важкої, не довгої, не ганебної…
Марія Цвіт (теж сідає в ліжку, кричить): Не хочу вмирати! Ні легкою, ні швидкою, ніякою! Я, Васю, жити хочу! Не молися за мене! Не молися про смерть! Жити, жити хочу! Ти весь цей час не про те молився! Не про те просив!
Вася Цвіт (після паузи): А я хочу в Назарет. До католицького храму Благовіщення. Пам’ятаєш ці зображення Богородиці зі всіх країн світу?
Марія Цвіт: Там біля входу особливо щемка українська Богородиця. Особлива й щемка.
Вася Цвіт: А який в Нетанії пляж?
Марія Цвіт: Сіроніт. На ньому можна провести поспіль три життя, і буде замало.
Вася Цвіт: А музей Ралі в Кесарії? Римський іподром, фундамент палацу Понтія Пилата, на якому завжди стоїть вода Середземного моря…
Марія пригортається до Васі, кладе голову йому на плече.
Марія Цвіт (усміхається): Так. Так. Стільки доброго, гарного у світі, справжнього. Так хочеться до всього цього повернутися...Слухай, а що це за Данило Андрійович, якому ти сьогодні телефонував, коли ми були в лісі?
Починає звучати пісня «Гей, була в мене коняка» і звучить то гучніше, то тихіше фоном до всієї подальшої дії. Зі стільця підіймається старий, що сидів з початку сцени з Біблією в руках. Тримає книгу під пахвою. Підходить до самого ліжка, нахиляється, вдивляється в обличчя Марії, демонстративно проводить рукою перед її очима, хитає головою. Вона абсолютно ніяк не реагує на його присутність.