Артем: Знову тебе чую, люба. Як ти там?
Елеонора (кричить): Знущаєшся? Третій тиждень немає світла, інтернету, зв’язок тільки зранку й тільки в лісі! Вода з колодязя! Магазини не працюють.
Артем: У нас же там були якісь запаси…
Елеонора: Аптеки не працюють! Прокладок немає, Артеме. Розумієш, що я кажу?! Грьобаних прокладок нема де взяти! Вони мені вже й не потрібні, хоча ти й не розумієш, про що я, але сам факт, любий, сам факт! І кожної години стріляють! Постійно стріляють, б’ють і б’ють, і знову б’ють – і таке відчуття, що таки вб’ють! Коли ти мене звідси забереш?! Ти чоловік чи довбаний мудак, Артеме?!
Артем: Ти не розумієш, що я кажу? Проїхати до вас наразі абсолютно неможливо! Я тільки за останній тиждень тричі намагався! Тричі! І щоразу мене на наших блок-постах затримували! Там страшенні бої, там міни, там артилерія й танки. Не можна їхати, люба, немає як і куди. Треба чекати.
Елеонора (після паузи, з тихим відчаєм): Ми ж із тобою так старалися, щоб це сталося. Ось воно й сталося. Артеме, я – вагітна. Мені, ну правда, дуже страшно. Там десь у мені тепер живе маленький українець чи, може, українка. Навіть не знаю. Воно там маленьке, а я тут, на «Ближніх садах». Грьобана мама. Якого хєра сюди поперлася?! Що за ідіотка! Чому тебе не послухала! Але, знаєш, ми її все одно Ксюнею назвемо, як мою маму, добре? А якщо хлопчик, хай буде Артемом, як ти. Тільки приїдь, хороший мій! Приїдь, блядь, будь ласка. Ти повинен забрати мене звідси! Прошу тебе, Артеме, я божеволію! Божеволію! Божеволію! Щодня відчуваю, як божеволію! Я сивію. Я пісяю по сто разів на ніч від циститу й страху. І я вагітна, кажу тобі. При тому всьому я вагітна!
Артем: Коли це з’ясувалося?
Елеонора: Позавчора зробила тест. Ти ж знаєш, у мене завжди зі собою був.
Артем: Я приїду за тобою! Обов’язково приїду! Треба тільки почекати. Кажуть, що і на Бучу, і на Бородянку вже готуються евакуаційні коридори. Якщо до них можна буде дістатися, значить, і до вас допомога дійде…
Елеонора: Артеме, не кажи хєрні. Не кажи, блядь! Ми тут нікому не потрібні. Бородянка, Буча, вони хоча б на мапі існують. Розумієш? Це справжні міста, а ми що таке? Суцільна нісенітниця, а не поселення. Сюди ніхто не поїде. Нас немає ні для влади, ні для волонтерів. Нас немає ні для кого. Ми не повинні були тут опинитися. Ми повинні були жити в різних інших місцях. Розумієш, про що я?
Артем: Ти добре знаєш, я повинен був вирішити свої бізнес-проблеми.
Елеонора: Знаю. Ти завжди вирішував якісь проблеми. А я всі ці сім років не здатна була завагітніти й після кожних місячних завжди пила два-три дні. У нас були квитки в Берлін на п’ятнадцяте лютого. Ти сказав, що не можеш, бо проблеми, що Берлін і Відень відкладаються до осені. А я так мріяла Брейгеля подивитися у Відні. І Браму Іштар у Берліні. Ти вирішував справи, а я образилася й організувала дівчачу вечірку. Двадцять четвертого лютого прокинулась у двоповерховому будинку сама. Сигаретку закурила й вийшла на вулицю. Знаєш, було так тепло, так по-весняному. Іду й бачу – Богородиця на небі дивиться на мене й плаче.
Артем: Яка ще Богородиця?!
Елеонора (сідає на стовбур сосни поряд із Данилом Андрійовичем): Вибачте, я біля вас присяду.
Данило Андрійович: Та нічого, сідай.
Елеонора: Зараз я тобі все поясню, Артеме.Розумієш, коли жінка не може завагітніти роками, особливо в нашому грьобаному патріархальному суспільстві, вона відчуває себе парією.
Артем: Ким відчуває?
Коля Хромий: Так, ми раби, немає, гірших в світі! Фелахи, парії щасливіші від нас, бо в них і розум, і думки сповиті, а в нас вогонь титана ще не згас.
Елеонора (Колі): Дякую. (у слухавку Артему) Паріями, мій дорогий, називають осіб низької касти, таке собі сміття, про яке ні казати, ні дбати порядна людина не стане.
Артем: Ти перебільшуєш, як завжди.
Елеонора: Так, блядь, я перебільшую. А твоя мама, що всі ці вісім років радила тобі кинути мене, за ясністю й точністю мислення суцільний Рене Декарт. Менше з тим, жінка, що не може завагітніти, така собі парія, вона багато різних шляхів проходить, перш ніж звернутися до Богородиці. Так ми, Артеме, в Україні, називаємо Божу Матір. Хто такий Бог, почитай, будь ласка, у Вікіпедії сам.
Артем: Я знаю, хто такий Бог.
Елеонора: Так от. Вона лікарями вже зайобана до смерті, коли вирішує, нарешті, звернутися до Божої Матері. Їде собі в Ізраїль в Тель-Авів типу з подругами, типу розважитися. Так принаймні думає її чоловік. А сама при тому не вживає алкоголь цілий місяць. Усіх подруг прямо в аеропорту Бен-Гуріон посилає нахрін і прямує просто в Назарет до Базиліки Благовіщення, Basilica Annuntiationis. Розумієш, нє?
Артем: Це торік, на твій день народження?
Елеонора: Так, любий, на день народження. І ось проходить майже рік. Ця парія не отримує європейських музеїв на свій день народження і приїздить з подругами на кілька днів у дачне поселення, яке розташоване приблизно між Бучею й Бородянкою. І раптом починається війна. А за кілька тижнів вона помічає, що вагітна.
Артем: Я не знав…
Елеонора: У день, коли почалася війна, я вийшла, кажу, на нашу дачну дорогу, й от тут просто в небі, над рікою Горяною, над соснами, над нашим сосновим лісом, Матір Божа плакала. І хоча ікони католицького храму Благовіщення мені за цей рік якось підзабулися, раптом побачила я їх перед собою з абсолютно кричущою ясністю. Усі водночас. І, знаєш, стало якось так піднесено і млосно. Я заплакала й знепритомніла. Розумієш (сміється), упала просто біля паркана Степана Григоровича. Як остання ідіотка. Він і відвів мене додому.
Артем: Бідна моя, Елю, бідна моя дівчинко…
Елеонора: Але на цьому все, Артеме. Голова розболілася й канудить (тихесенько стогне, сміється, береться за голову). Піду додому. Сьогодні сорок хвилин шукала хвилю. Розумієш, Артеме? Сорок хвилин! І зарядки в мене вистачить тільки на чотири дні. Якщо ніхто не дозволить знову підзарядитися від генератора. А бензин у всіх закінчується, так що й ця лафа ненадовго. Усе, пішла. (кладе айфон у кишеню й повільно йде до воріт дачного кооперативу)
Артем: Елю, мала, алло! Елю, чуєш мене! Елю!!! (дивиться на слухавку, каже тихо й серйозно) Елю, я спробую. Я зроблю все, що зможу.
У вікні-розмові з’являється чоловік Серафими і два її сини – хлопчики п’яти й семи років.
Чоловік Серафими (у слухавку): Так їй уже легше?
Серафима: Учора знову був приступ. Але що про це говорити. Потрібних ліків немає. Дістати їх немає ніякої можливості. Ночами сиджу поруч і тримаю за руку. Кажу: «Мамо, як війна закінчиться, я таки змушу тебе переїхати в Київ, хоч раз за останні роки повне обстеження зробимо». А вона каже – ні. Тут із твоїм батьком останні роки жила, тут і помирати буду.
Чоловік Серафими (ледь стримується): Але при чому тут наші діти?! Якби не вона, ти була б зараз із нами тут! Зі мною й нашими дітьми! Вони щодня про тебе питають. Щодня! А вона б зараз хворіла у своїй квартирі в Києві, а не в цьому грьобаному лісі! Але що тут скажеш (махає рукою)…
Серафима: І не кажи нічого, це моя мати!
Чоловік Серафими: Добре. Слухавку синам передаю. Вони спеціально рано прокинулися, щоб з тобою поговорити.