Богдан Коломійчук
Моцарт із Лемберга
Музика для Жозефіни
У травні 1820 року всі віденські газети рясніли обуреними статтями про неналежний прийом Франца Ксавера Моцарта на його сольному концерті. Минуло понад дванадцять років, як зовсім юний піаніст і композитор покинув сім’ю та вирушив на пошуки щастя в Галичині. І от він з єдиним концертом заїхав до рідного Відня. «Пан Моцарт — син безсмертного Творця музики, сам також віртуоз фортепіано та композитор — у рамках свого творчого турне даватиме у малому редутному залі великий інструментально-вокальний концерт... Ми вірили, що обізнані та закохані в мистецтво віденці ще пам’ятають ту честь, яка через великі мистецькі заслуги увічнила Моцарта, що кожен метикуватий мешканець цього міста захоче заслужено підтримати сина, долучивши його до великого успіху батька, що люди юрмитимуться, щоби побачити, почути, віддати свою пошану і цим ще раз висловити свою любов до великого померлого. Та ні; і без того невеликий зал був ледь заповнений, багато місць залишилися порожніми, і лише численні митці нашої столиці, пожертвувавши своїм цінним часом, з’явилися, щоби засвідчити свою повагу та любов до великого батька в його молодому паростку. Та тих, хто до цієї професії не належав, було заледве сто, і це при населенні двісті п’ятдесят тисяч осіб!.. Як гастролер Франц Ксавер Моцарт не отримав жодних привілеїв, ніхто не вважав за честь та гордість йому допомогти, він навіть сам був змушений оплатити оркестр, хоча ще раніше всі газети описували його бурхливий прийом у Празі та справді гідний вчинок празького оркестру, який виступив на почесних умовах... То що ж нам зараз думати про мистецький Відень?..»
...Вивчаючи все більше матеріалів про життя та творчість родини Моцартів, я подумала: в такому непривабливому образі міста, що швидко забуває своїх видатних мешканців, не може бути Львів. Життя дітей геніїв — важке випробування, непростим воно було і в нашого героя. Занадто рано втративши батька (Францу Ксаверу було всього чотири місяці, коли помер Вольфганг Амадей), він назавжди позбувся мистецької підтримки, орієнтиру для розвитку свого вродженого таланту. Я часто уявляю, як юний учень Франц розшукував батьківських порад серед нотних лінійок його численних партитур, як він намагався почути його голос, вслуховуючись у звучання його опер, які виконувались всюди — і навіть у Львівському міському театрі, у такій далекій від Відня незнайомій чужині, і як він намагався роздивитися рідні і водночас незнайомі риси батьківського обличчя в тих численних портретах — таких несхожих, різних — у їхньому віденському помешканні.
З тих п’ятдесяти трьох років свого земного життя Франц Ксавер Моцарт майже тридцять прожив у Галичині, в основному у Львові. Це місто стало його другою батьківщиною, батьківщиною за вибором. І, напевне, можна сказати, що тут він справді був щасливим. У місті тоді вирувало суспільне життя, Моцарт-син був активно задіяний і як капельмейстер місцевого міського театру, і як педагог численних учнів, і як авторитетний керівник заснованої ним за німецьким зразком хорової спілки святої Цецилії, і як відомий піаніст та композитор. Не без гордості він писав до Відня, що у Львові йому не потрібна адреса, бо кожен мешканець міста зазвичай знає, де живе Моцарт. Але чи знає зараз кожен львів’янин, що тут жив Моцарт?
Франц Ксавер Моцарт, як і його старший брат Карл Томас Моцарт, не мав рідних спадкоємців. Жінка, заради якої він добровільно відрікся від великого світу і свого кар’єрного успіху, не могла піти від чоловіка, не могла полишити двох доньок, не сміла зневажити своїми обов’язками перед родиною. Проте Жозефіна фон Кавалькабо стала його Музою і натхненням у творчий період життя та опорою в останні роки, які були пригнічені тягарем розчарувань та недуги. Ставши єдиною офіційною спадкоємицею Франца Ксавера, вона доклала всіх зусиль до збереження пам’яті про нього, а по смерті передала всі безцінні архіви останнього Моцарта-композитора до Зальцбурга. Таким чином коло Зальцбург-Відень-Львів замкнулося. Та не замкнулася, не замовкла його музика, життя якої триває в нас. Свою творчість Франц Ксавер Моцарт назавжди залишив цьому місту, його вулицям і мурам, кам’яницям і храмам.
Ця захоплива книжка молодого українського автора пригодницьких бестселерів Богдана Коломійчука заново познайомить нас з тим, хто тут творив, мріяв, кохав. Взявши за основу історичну біографію Франца Ксавера, автор вміло переплітає реальне та вигадане, емоційно загострюючи події та з перших сторінок втягуючи нас у світ переживань молодого невідомого композитора з надто гучним ім’ям. Історичні персонажі межують з вигаданими, висвітлюється наповнене інтригами мистецьке життя Європи. Та найголовніше: з цим романом львівський Моцарт повертається до нас, до тих, хто його більше ніколи не забуде, до тих, хто пізнаватиме його творчість не лише у Львові, де звучатиме його музика. Адже він приніс до нас вогонь Генія.
Автор висловлює щиру подяку:
Оксані Линів,
Олегу Мацеху,
докторці Йоанні Зенігл (Dr. Johanna Senigl)
та Олесі Яремчук,
завдяки яким ця книжка побачила світ.
Пролог
Більшість віденських газет 20 квітня 1805 року вийшли під схожими заголовками, що повідомляли про надзвичайну подію, яка от-от мала відбутися у «Theater an der Wien»[1]. Квитки розкупилися за один день, і ті, кому їх не вистачило, писали обурливі й благальні листи директору театру з вимогами й проханнями про додаткові місця. Таких листів спочатку було кілька десятків, але незабаром дійшло до сотні, і на них більше ніхто не відповідав.
Під велетенською театральною тумбою щовечора збирався чималий натовп людей, які жваво обговорювали афішу, що й спричинила такий ажіотаж:
27 КВІТНЯ 1805 РОКУ
У «THEATER AN DER WIEN»
З ЄДИНИМ КОНЦЕРТОМ ВИСТУПАТИМЕ
ВОЛЬФГАНГ АМАДЕЙ МОЦАРТ
З одного боку цього натовпу долинали скарги, що театр влаштував тільки один концерт, знаючи, скільки охочих послухати такого знаменитого маестро не втрапить до зали. Ці люди навіть хотіли вдертися всередину, знайти директора і змусити його почати переговори з Моцартом про додатковий виступ.
Та все ж більше було таких, що мовчки, не вірячи власним очам, перечитували афішу, а потім упівголоса перемовлялися, що знаменитий Моцарт помер років тринадцять тому і спочиває зараз на віденському кладовищі святого Марка...
То що ж насправді замислили ті, хто влаштовують концерт? Невже 27 квітня маестро постане з могили? Чи, можливо, вони підшукали самозванця? Тоді це найпевніший шлях до ганьби й загального презирства. У пам’яті багатьох знавців та поціновувачів музики, критиків і музикантів ще лишилися спогади про те, як свої твори виконував сам Моцарт. Таких не уведеш в оману.
З першими сутінками натовп довкола афіші поступово розходився. Але тільки для того, щоб завтра в полудень знову зібратися і продовжити свої дискусії. До концерту залишалось усе менше часу, а пристрасті довкола цієї події все більше кипіли.
Водночас у будинку на Міхаелерпляц в невеликій вітальні панувала тиша, яку порушувало тільки розмірене поцокування великого годинника. Високі портьєри наполовину затуляли вікно, хоча вже був вечір і яскраве весняне проміння більше не могло надокучати. За якихось півгодини вже слід було би запалити люстру, що двома кришталевими ярусами тягнулася згори, або принаймні свічки в канделябрі. Вечірні сутінки впевнено діставалися сюди з міста.
У вітальні було двоє. Худорлявий високого зросту чоловік, одягнений у темний фрак та білі панталони. Під фраком виднівся елегантний світлий жилет. Чоловік стояв, спершись рукою на креденс, і задумливо дивився кудись у присмерове вікно. Зліва від нього у широкому фотелі сиділа вродлива жінка в темно-синій шовковій сукні з білим мереживом і короткими рукавами, які тепер модні були у Відні. На вигляд жінка мала близько сорока, проте ледь помітні зморшки біля кутиків очей і вуст аж ніяк не псували її гарного виразного обличчя, сивини в її густому темному волоссі не було зовсім, або ж її вміло приховали...
1
«Theater an der Wien» — дослівно «Театр над Віднем». Музичний театр у Відні, збудований 1801 року над однойменною річкою, яку тепер заховано під землю.