Він говорив чудовою німецькою з ледь чутним акцентом. Голос його був рівний та приємний на слух.
— Уперше в житті, і так далеко від дому, — визнав Франц, — і маю зараз таке враження, що востаннє...
У відповідь той засміявся.
— Гадаю, вам щонайменше доведеться повернутися додому. Якщо тільки їдете в Галіцію не назавжди.
— Боронь Боже...
— Ви з Відня, так?
— Так.
— Зрозумів це з вашого вбрання.
Франц уважно оглянув свій одяг: запилені черевики, посірілі панталони, тісний жилет, з-під якого виднілася шовкова сорочка.
— Я кілька днів у дорозі. Тому вбрання таке неохайне...
Йому раптом стало до сліз соромно й захотілося по-дитячому заховатися куди-небудь в іншу кімнату, де його ніхто не побачить.
— Облиште, мій друже... Я мав на увазі, що воно у вас гарне, але не для подорожі, — поспішив сказати незнайомець, відчуваючи, що ненароком образив молодшого подорожнього. І, щоб змінити тему, представився:
— Мене звати Адам Краєвський. Я підсів до вас у Катовіце, доки ви спали.
— Маю приємність, — відповів той, — мене звати Франц Ксавер...
— А далі? — посміхнувся Адам.
— Далі?..
— Так, адже і Франц, і Ксавер — це два імені.
— Моцарт, — тихо відповів він.
— Даруйте?
— Я сказав: Моцарт.
— Не може бути, — дещо безцеремонно вигукнув його співрозмовник.
— Як скажете, — Франц дещо навіть почервонів від цієї розмови. — Гадаю, ми можемо повертатися до екіпажа й продовжувати нашу подорож.
— Стривайте... — зупинив його Адам, — річ у тім, що я знаю тільки одного Моцарта. Як, зрештою, і ціла Європа... Але ж Вольфганг Амадей Моцарт уже помер.
— А ви не припускали, що в померлого генія могли бути діти? — дещо роздратовано запитав Франц.
— Ах, ну звісно... — Адам ляснув себе по чолі, — звісно... Отже, ви, дорогий Франце...
— Я його син.
— Ради Бога, прошу вибачити. Знаєте, моє ремесло дещо відмінне від музики, хоча має багато з нею спільного, — промовив Адам. — Я вчитель фехтування...
Франц усміхнувся. Він сам не розумів, чому раптом так захотілося приховати свою родову належність. Можливо, тому що свого батька звик згадувати у віденських салонах, театрах або ж на офіційних прийомах... А тут, посеред поля, трав і куріпок він остерігався, що воно може зазвучати фальшиво. Принаймні зазвучати інакше.
— Куди ж ви прямуєте, пане Моцарте? — допитувався Адам.
— Спочатку до Лемберга, — відповів той, — а далі мене повинні звідти відвезти... Кудись далі. Не пам’ятаю, щиро кажучи, назву маєтку.
— До Лемберга? — знову радісно перепитав Адам. — Чудово, отже, нам по дорозі. Їдете викладати музику?
— Так, мене запросив граф Баворовський...
— Баворовський?! — цього разу від здивування Адам сплеснув у долоні. — Та ви, мабуть, жартуєте?
— Зовсім ні. У нього дві доньки, вони хочуть навчатися музики.
— О, небеса! Хіба бувають такі збіги? А уроки фехтування потрібні йому самому.
— Це означає...
— Що ми з вами їдемо до одного маєтку, пане Моцарте, і навіть з однією метою!
Франц, попри те, що за звичкою стримував свої емоції, насправді також зрадів цьому несподіваному товариству. Він уважніше придивився до Адама. Той був міцної, проте граційної тілобудови. Довге чорне волосся спадало йому на плечі й гарно контрастувало з його блідим обличчям. Одягнутий чоловік був у легку сорочку без сюртука, темні панталони і зручні шкіряні чоботи. Решту одягу, очевидно, тримав у своїй дорожній скрині. На поясі мав шпагу. Вся його постать дихала добротою і спокоєм, на противагу його власній знервованій меланхолії.
— Чи не знаєте, де ми зараз, пане Краєвський?
Той стенув плечима і, примруживши око, глянув кудись удалечінь.
— Десь біля Кракова.
— Отже, невдовзі мали би зупинитися на ніч.
— Так, але гадаю, наш австрійський візник охочіше б їхав до ранку замість ночівлі.
— Чому?
— Подейкують, кілька днів тому Краків зайняли французи й війська Варшавського Герцогства[11].
Раптом дверцята екіпажа прочинились, і літній пан, який досі терпляче чекав усередині, знервовано вигукнув:
— Панове, нам час їхати! Якщо вам так сподобалась ця глушина, то можете лишатись і провадити далі свої розмови.
— Він має рацію, — погодився Адам, — треба повертатися. Вам краще, пане Моцарте?
— Значно.
— Тоді ходімо досередини.
Вони знову вмостилися на своїх місцях, і диліжанс рушив із місця.
Літній добродій, який гукав до них з екіпажа, певний час сидів мовчки, спираючись на тростину, відриваючись від неї тільки для того, щоб погладити свою розкішну бороду або торкнутися руки своєї дружини. Проте, за якусь милю чи дві, озвався до них знову:
— Чи чули новини, панове? Кажуть, Речі Посполитій бути.
Франц не зрозумів ані слова, оскільки той говорив польською, проте з інтонації збагнув, що йдеться знову про наполеонівських солдатів у Кракові.
— Чутки розходяться швидко.
— Це не чутки, — заперечив старий, — це правда. І я ще сподіваюся дожити до того часу, коли нашому Фрідріхові пощастить більше, ніж легіонам Домбровського[12]. Ви поляк, молодий чоловіче?
Адам кивнув.
— А ваш друг?
— Австріяк.
— Отже, він не зрозумів ані слова з того, що я сказав?
— Саме так.
— Що ж... Йому ж краще.
Адам торкнувся своїх вусів, мовби хотів їх хвацько підкрутити, проте в його рухові радше виказувалася звичка, ніж необхідність.
— Юнак, що праворуч від мене — музикант, — мовив він, — не думаю, що його взагалі таке цікавить.
— Найперше, він — австріяк, — вибухнув бородань, і очі його сердито округлились, — а вже потім — музикант, штукар чи хто там ще... Його нація десятиліттями гнобила нашу бідолашну Польщу! А тепер, коли Наполеон розправив крила, нехай начуваються!..
Він замовк на хвилину, щоб трохи заспокоїтися. Втім, щойно його дихання вирівнялося, заговорив знову.
— А ви? Вам не болить доля вітчизни? Де ви були, коли вирішувалася доля Польщі й поляків?
— У легіонах Домбровського, — сухо відповів Адам, — в Ломбардії.
Після цього чоловіки припинили свою розмову і дивилися в запилюжені віконця кожен зі свого боку. Туди, де, якщо добре вгледітися, можна було побачити безкрайній польський, проте захоплений австрійцями ландшафт.
— Про що ви говорили? — запитав Адама Франц, намагаючись подолати дрімоту, яка знову потроху брала його в полон.
— Про сподівання... на добру подорож.
— Ваші слова Богові у вуха, — пробурмотів він і безсило опустив голову на груди.
Десь за дві години, з першими сутінками, диліжанс зупинився на черговій поштовій станції. Для мандрівників це означало, що настав час для вечері та сну, і загальний гумор в екіпажі значно поліпшився.
Житло для подорожніх — одразу поряд зі стайнею, від чого всередині стояв міцний запах сіна й кінського поту. Втім, ніхто не зважав на цю обставину. Вимученим дорогою мандрівникам такі покої здавалися вавилонським палацом, бо все ж, на противагу душному екіпажу на розбитих галицьких дорогах, віщували їм солодкий, хоч і нетривалий сон.
Вечеряти подорожнім довелося у сусідній корчмі. Страви тут були прості, однак поживні. Адам з приємністю ум’яв цілу тарілку смажених річкових линів і попросив принести йому кухоль місцевого пива. Франц же ледве торкнувся своєї каші. Бажання їсти зникло в нього разом із бажанням ще будь-коли вирушати в таку далеку дорогу.
Уже не раз він пожалкував про свою гарячковість у розмові з матір’ю. Скільки разів, трясучись в екіпажі дорогами Богемії, а тепер Польщі, він картав себе за те, що не стримав тоді язика й оголосив про свій від’їзд із Відня. Слід було виявити більше покірності, більше синівської поваги.
12
Легіони Домбровського — польські добровольчі легіони, що діяли на територіях інших держав у XVIII-XIX ст. Зокрема в Ломбардії, на боці Наполеона, про що згадується в тексті далі.