Всього п’ять днів тому він виїхав з Відня, але тепер, у цій Богом забутій місцині, в дешевій корчмі при поштовій станції, молодому Моцартові здавалось, що відтоді минула ціла вічність.
...У день його від’їзду небо захмарилось, і важке густе повітря провіщало грозу. Матір проводжала його, стоячи посеред вітальні у своїй улюбленій темно-синій сукні. Прийшов також і її наречений, Георг Ніссен. Можливо, його присутність вплинула на Констанцію, і вона не піддалася емоціям, а лише поцілувала сина й благословила в дорогу. Франц зазирав у її очі й ніби бачив там затаєне прохання залишитися, проте вголос жінка не сказала про це ні слова. Самого його також душили сльози, але природна впертість не дозволила в останній момент піддатися почуттям. «Ти — Моцарт», — неодноразово в дитинстві казала йому Констанція. Так, я — Моцарт... І я вирушаю до Галіції...
Зненацька в корчмі почувся голос скрипки. Звук цього інструмента вивів Франца з задуми і змусив вертіти головою, шукаючи очима музиканта. Ним виявився худорлявий усміхнений дідок у крислатому капелюсі. Невдовзі поруч з ним з’явився ще один музикант із бубнами, схожий на скрипаля, як близнюк. Очевидно, ці двоє готувалися забавляти музикою гостей корчми.
— Хто це? — спантеличено запитав Франц Адама, який допивав уже другий кухоль пива, його питання розвеселило.
— Хіба не видно? — засміявся він. — Музики.
— Що вони роблять?
— Лаштуються зіграти нам щось веселеньке.
— Але ж так не можна поводитися зі скрипкою. Він тримає її, наче ведмідь. Боюся навіть подумати, що з цим інструментом станеться далі...
У відповідь Адам нахилився до нього і, уважно глянувши, промовив:
— Франце, буде добре, якщо ви бодай час від часу забуватимете про свій Відень. Ці люди — селяни. Вони не вчилися музиці там, де, приміром, ви. Однак, гадаю, якщо ви зараз дозволите своїм витонченим вухам трохи послухати чогось невідомого, то вони від того не стануть продовгуватими, як в осла.
Сказано це було жартівливо і без жодного зла, і молодий Моцарт ствердно кивнув.
А музики взялися до гри. Спершу вони зіграли мелодію якогось народного танцю, аж уся публіка навколо заплескала в долоні, а дехто навіть не всидів на місці і затупотів ногами посеред корчми. Трохи перевівши подих, музиканти взялися грати вдруге, а потім втретє. І тільки по четвертій мелодії присіли за стіл випити квасу.
Адам глянув на юного віденця, який за весь цей час, здавалося, навіть не ворухнувся.
— Ну як тобі? — запитав він у нього.
— Досить... незвичайно, — вимовив той, не звернувши жодної уваги, що Адам дозволив собі перейти з ним на «ти». — Ніколи такого не чув...
— Справді?
— Так. Я знаю, що Гайдн надихався колись такою простою музикою... Цікаво, дуже цікаво...
Обличчя Франца посвітліло, мовби в один момент його втома і сонливість кудись зникли. В очах зблиснув допитливий, майже азартний вогник, а пальці жваво зарухалися, ніби прагнучи опинитись на клавішах фортеп’яно замість брудної дерев’яної стільниці.
— Дуже цікаво... — повторив Франц і глянув убік шинквасу. — Як гадаєте, Адаме, у корчмаря знайдеться олівець і аркуш паперу? Все моє письмове начиння лишилося у саквояжі.
— Я тобі дістану, — пообіцяв той і по-дружньому поплескав його по плечі.
Францеві була не надто до душі ця фамільярність, яку почав несподівано виявляти його захмелілий товариш. Тим більше, що на плечі тепер, без сумніву, залишиться синець, проте він змовчав і стримано усміхнувся.
Адам повернувся за кілька хвилин, тримаючи в руках клапоть сірого паперу й огризок олівця.
— Ось, маестро! Як і обіцяв, — тріумфально виголосив він.
Франц подякував і швидко провів на листкові кілька паралельних ліній. Після того взявся виводити на них ноти.
— Неймовірно, — видихнув зачудований Адам.
— Що ж тут неймовірного? — не відриваючись від роботи, перепитав молодий Моцарт.
— Ти записуєш музику...
— Саме так. Боюся, що інакше забуду.
— Але ж ти всього раз її почув.
— Мені цього досить.
— Якби я й навіть сумнівався, що ти син свого батька, то сьогодні би всі мої сумніви розвіялися, — мовив Адам.
Франц раптом припинив записувати і відклав олівець. Гірко всміхнувшись, він відповів:
— На жаль, я лише тінь свого батька...
— Чому ти так кажеш?
— Ти знаєш, що мій батько колись удостоївся найвищої папської нагороди? — Франц непомітно для себе також перейшов з Адамом на «ти». — Він став кавалером Ордена Золотої Шпори. Климент[13] вручив йому нагороду особисто.
— Ні, не чув про це.
— Насправді важливо навіть не те, що він її отримав. Хоч нагорода, без сумніву, почесна, — продовжив Франц, — а те, за що він її отримав.
— І за що ж?
Адам поміж ділом встиг замовити собі ще один кухоль і з насолодою вихилив одразу половину його вмісту. Спостерігаючи за ним, віденець трохи помовчав. Здавалося, він роздумував, чи варта його оповідь такого місця і такого слухача. Врешті, він таки продовжив:
— Коли моєму батькові було всього чотирнадцять років, він якось опинився у Ватикані і відвідав передвеликодню месу в Сікстинській капелі. Там уперше почув неперевершений хоровий твір «Miserere» Аллеґрі. Його виконують одразу два хори. Один на чотири, інший на п’ять голосів. Партитуру «Miserere» Ватикан беріг як зіницю ока. Тож, попри те, що батько був зачарований, у нього не було жодного шансу дістати ноти... Тоді він просто запам’ятав цей твір на слух і записав його після меси...
Адам був вражений.
— Тобто він учинив так, як оце зараз ти? — запитав він.
— Дурниці! Хіба можна таке порівнювати?
Подальшу їхню розмову заглушили музики, які після відпочинку знову взялися до праці. Франц знаком показав, що втомлений і вже йде до своєї кімнати. У відповідь Адам тільки розчаровано розвів руками.
Вийшовши з корчми, Франц, ледве переставляючи ноги, побрів до нічліжки. Відшукавши свою кімнату, він упав на ліжко й майже одразу заснув, вимовляючи пошепки:
— So eine lange Reise... Die endlose Reise[14].
На вечірню молитву сил вже не вистачило.
Йому наснився спочатку Відень, а потім Рим. У Ватикані він заходить до Сікстинської капели і чує, як два хори починають виконувати «Miserere». «Треба запам’ятати», — спадає йому на думку, і Франц старанно напружує слух. «Я мушу бути як батько... Я — Моцарт. Я — також Моцарт».
«Miserere mei, Deus: secundum magnam misericordiam tuam...»[15] — чується навколо.
«Господи, Господи, Господи, — виривається в нього, — надто швидко... Занадто...»
«Et secundum multitudinem miserationum tuarum, dele iniquitatem meam...»[16] — не вгавав хор.
Раптом, коли Франц уже був сповнений рішучості й упевненості, що зможе записати кожну ноту цього шедевра, в простір капели увірвалися грубі звуки польської народної музики з придорожньої корчми. Услід за цим перед його очима з’явилося розчароване обличчя матері, яка говорила щось про честь і сором...
Франц прокинувся від того, що чиясь рука обережно, але настирливо тормосила його за плече. Він злякано сіпнувся і поспіхом протер очі. Над ним нависла чиясь темна фігура.
— Це я, — почув він голос Адама, — не хотів тебе турбувати, але врешті мусив.
— Що сталося? — не зрозумів віденець. — Вже ранок і час рушати?
— Ні, до світанку ще довго.
— Тоді в чому річ?
Адам відповів якимось притишеним азартним голосом:
— Тут неподалік гуляють дівчата. Я маю вино... Ходімо до них?
— Що?
— Дівчата кажу... Місцеві.
Франц відчув, як від обурення йому сперло дух.
— Адаме, ти... Ти...
— Що я?
— Забирайся геть! Це низько... Це...
— Гаразд, друзяко, — примирливо сказав той у відповідь і поволі рушив до виходу. — Я ж хотів по-дружньому, як і пасує...