Моцарт щосили намагався пригадати, де вже чув його ім’я. Нікола Естергазі... Раптова згадка його обпекла. Аякже! Як він міг забути!
Згадка, однак, стосувалася не самого чоловіка, а його племінниці — Каролін. Перед очима Франца постав образ сімнадцятилітньої чорнявки, що незмінно відвідувала його концерти всюди, куди тільки могла дістатися. Точніше, всюди, куди лиш могла переконати вирушити батьків, друзів або, вочевидь, свого дядька. Чи слухала вона його сьогодні в Баварській Опері? Навряд. Інакше підійшла б до нього, як завжди, після концерту і, безцеремонно ухопивши за руку, зазирнула би в очі й промовила щось на зразок «Magnifique! C’était magnifique!..».[34] Хоча Францові було добре відомо, що Каролін насправді нудилась під час концертів. Вона хоч і була дівчиною освіченою, не надто розуміла його музику. Однак, на превеликий подив Франца, Каролін вподобала його самого.
Моцарт довгий час не міг збагнути, чому одна з найбагатших наречених Баварії та Австрії вибрала його. Ззовні він був непоказним, музику його постійно критикували, порівнюючи з батьковою, гроші він мав, проте жодних великих статків не накопичив. А втім, Каролін не полишала відчайдушних спроб заволодіти його серцем. У своїх гримерках Франц знаходив коштовні подарунки та листівки з її палкими освідченнями, часом навіть віршованими. І дівчина зовсім не зважала, що про неї шепочуться у вищих колах і от-от насмішки стануть зовсім відвертими.
Що ж до самого Моцарта, то він бачив перед собою лише вередливе дівчисько, молодше за нього на цілих десять років. Він добре знав, що з таким самим завзяттям, як вона домагається його взаємності, Каролін випрошує в батька коштовності, в матері — нові вбрання, і в них обох — дозволу виїхати на кілька тижнів до Парижа чи Берліна. Тому Франц і почувався лише забаганкою, не доступнішою, ніж яка-небудь золота прикраса, що тільки посилювало дівочий азарт.
Зрештою, він здогадувався, чому Каролін не з’явилася на його концерт у Мюнхені. Попереднього разу, у Бреслау, вона дізналася адресу його готелю. Франц ледве зайшов до своїх покоїв, як хтось легенько постукав у двері. Він вже встиг зняти сюртука й розв’язував хустинку на шиї, тож мусив поспіхом приводити себе знову до ладу.
Постукали знову. Моцарт, не зважаючи на свій вигляд, швидко рушив до дверей і роздратовано їх прочинив. На порозі стояла Каролін. Її вбрання було мокрим від дощу, а бліді губи дрібно тремтіли. Певно, дівчина йшла сюди пішки й добряче змерзла.
— Ви? — здивувався Франц. — На Бога, чого ви тут?
— Дозвольте зайти, — тремтячим голосом попросила Каролін, — мені дуже зимно.
— Це буде непристойно, адже ви... — пробурмотів Моцарт, проте все-таки відступив убік.
— Дякую, — перебила його дівчина, заходячи в покої.
Францові не лишалося нічого іншого, як зачинити за нею двері, попередньо перевіривши, чи з коридору за ними не спостерігає покоївка. На щастя, в коридорі нікого не було.
Каролін зняла мокру накидку, капелюшок і стягла з себе липкі рукавички. Широко розплющеними очима вона дивилася на Франца, мовби вичікуючи. Губи її все ще тремтіли, тому найперше він узяв теплу вовняну ковдру й накинув їй на плечі. Дівчина вдячно усміхнулась і спробувала до нього притулитися, проте Франц її стримав.
— Вам не можна тут перебувати, — сказав він. — Що про нас подумають?
— Мені байдуже, — видихнула вона.
— Це легковажно, Каролін. Я, зрештою, також ціную свою репутацію...
Дівчину ці слова, схоже, боляче вразили. Вона трохи відступила від нього, проте погляду не зводила. Франц також дивився просто на неї. Дощ ніби змив з її обличчя всю дитячу примхливість. Натомість воно набуло щирості й жіночності.
— Хіба... я... не подобаюся вам? — запитала Каролін.
— Ради Бога! Звісно, що подобаєтеся. Ви така красуня!
Сказавши це, Франц не збрехав. Каролін мала прекрасні риси: акуратні щічки, карі очі, над якими тягнулися рівненькі темні брови, зґрабний носик і повні чутливі вуста. Тіло її також було прегарним: струнке, тонкостанне, з високими округлими персами.
— То чому ви мене відштовхуєте? — зі сльозами мовила вона. — Хіба ви не хотіли б... такої нареченої?
Дівчина затулила обличчя руками.
— Каролін, це жорстоко, але я... Я не кохаю вас.
Вона відвернулася.
— Моє серце не вільне, — продовжив він.
— То чому вона не поряд із вами? — різко повернувшись до нього, скрикнула дівчина. — Чому не супроводжує вас у подорожах?
— Бо не все так просто.
— Вона вам відмовила?
— Ні.
— Ага, здається, я розумію... — на вустах дівчини з’явилася іронічна посмішка. — Вона заміжня, так?
Моцарт не відповів.
— Вона заміжня і ваша любов гріховна! — закричала Каролін. — І ви смієте говорити мені про пристойність, Франце?
Той скипів:
— Смію нагадати, дорога панно, що це не я, а ви переслідуєте мене по всій Європі! Це ви щойно увірвалися в мою кімнату і влаштували тут цю виставу...
— Виставу? — зойкнула дівчина. — Я кохаю вас!
Моцарту забракло повітря. Скориставшись його мовчанкою, Каролін продовжила:
— Та, якій ви віддали своє серце і яка не схотіла пожертвувати ради вас усім, далеко... Вона ніколи не буде вашою! Вона належить і належатиме своєму чоловікові. А я тут, поруч... — в голосі її почулося схлипування. — Я поруч і належу вам цілковито.
— Ради Бога, — видавив з себе Моцарт, — припиніть це.
— Припинити що?
— Те, що ви... що ви... зараз робите! Мені цього не потрібно.
Обличчя Каролін запалало.
— Не потрібно? — пошепки повторила вона. — Я прийшла сюди, щоб віддати вам все, що маю, а вам цього не потрібно?..
— Каролін, я сказав вам правду. Лише пояснив... — Франц спробував її заспокоїти, проте марно.
— То йдіть до біса! — несподівано закричала дівчина і, здерши з плечей ковдру, якою той її накрив, пожбурила в нього з такою силою, що Франц з несподіванки гепнувся на підлогу, кумедно задерши ноги.
Дівчина вибігла з кімнати. Кілька секунд, все ще лежачи, Моцарт дослухався, як вона збігає донизу готельними сходами, а тоді підвівся й прочинив вікно. Крізь сіру дощову мжичку він побачив, як Каролін пробігла площею і зникла в алеях міського парку...
— ...саме тому ми й знайшли вас, — до свідомості Франца долинув голос Естергазі, який щойно завершив свою розповідь, — то що скажете?
Моцарт тільки тепер збагнув, що зовсім його не слухав.
— Скажу про що? — безпорадно перепитав Франц.
Двоє чоловіків навпроти нього здивовано перезирнулися.
— Прошу вибачення, панове, — поспіхом промовив Моцарт, — чи могли б ви все повторити?
— Гаразд, — кивнув Естергазі, — але давайте знайдемо інше місце. Яку-небудь затишну кнайпу. Зізнатися, я не проти був би перехилити кухоль доброго пива... Ми з паном Відоком вас запрошуємо.
Детектив ствердно кивнув, так і не зронивши за цей час ані слова.
Франц не мав жодного бажання сидіти в кнайпі, проте погодився. Він подумав, що так навіть краще, оскільки будь-якої миті зможе встати з-за столу й відкланятися, залишивши цих двох і далі пити своє пиво.
Вони вийшли з парку й подалися на Марієнпляц. Франц відчув легке роздратування від того, що зі спокійного Англійського саду мусив повернутися в гамірний центр Мюнхена. Його втома все більше давалася взнаки, і Францові понад усе хотілося без жодних пояснень повернутися й піти в інший бік, залишивши Естергазі й детектива самих.
Мовби відчувши його настрій, князь обережно взяв Моцарта під руку й люб’язним тоном промовив, вказуючи на дубові присадкуваті двері на розі Дінерштрассе:
— Ось ми й прийшли, дорогий друже.
Над дверима висіла вивіска з назвою кнайпи — «Moosburger Hof». Усім чоловікам, навіть невисокому Францові, довелося добряче нагнути голови, щоб зайти досередини.
Відвідувачів тут виявилось небагато, і це неабияк потішило Естергазі та Відока. Вони одразу рушили до найдальшого стола, під стіною, де їх точно ніхто не міг підслухати. Моцарт пішов за ними, на ходу розглядаючись довкола.