Через два вузьких вікна світла сюди потрапляло небагато, тому на засмальцьованих столах перед відвідувачами горіли товсті лоєві свічки. Від цього, а також від густого тютюнового диму повітря тут було важким і, здавалося, прилипало до легень. На стіні на чільному місці висіло масивне дерев’яне розп’яття. Вони вмостилися за столом навпроти шинквасу; з-за нього з’явився кремезний господар кнайпи. Цей здоровань був одягнений у типовий баварський одяг: короткі ледергозе[35], сірі панчохи, застебнутий на животі жилет та сорочку з довгими широкими рукавами.
— Grüß Gott![36] — коротко привітався господар. — Чого бажаєте?
За мовчазної згоди Франца й детектива Відока, Естергазі замовив три кухлі пшеничного пива і три великі шніцелі з кислою капустою.
Господар кивнув і повернувся за свій шинквас.
— Що ж, нарешті можемо поговорити, — вперше обізвався Відок.
Франц звів на нього здивований погляд. Здавалося, він вже почав думати, що поліцейський насправді німий.
— Маєте рацію, — погодився Естергазі, зиркнувши вбік гурту чоловіків неподалік розп’яття, які азартно грали в карти. На думку мимоволі спадав біблійний сюжет, коли римські вояки на Голгофі розігрували одяг і речі Христа, якого перед тим розіп’яли. На щастя, ці були добрими католиками і грали на випивку та дрібні монети.
— Як ви, мабуть, знаєте, пане Моцарте, моя заможна родина в Австрії й Угорщині досить знана, — посерйознішавши, почав князь. Голос його тепер був стишеним, від чого став злегка хриплуватим.
Франц кивнув. Перед очима знову постала Каролін, яка не раз йому говорила, що має посаг, достойний принцеси.
— Мій покійний батько, князь Міклош Естергазі, був одним з найбільших поціновувачів мистецтва та меценатів у Європі. При його дворі гуртувалося чимало художників, поетів, музикантів і композиторів. Зокрема, капельмейстером у нього до останніх своїх днів служив великий Йозеф Гайдн...
Господар кнайпи приніс у своїх могутніх ручиськах три великі кухлі пива. Естергазі замовк, а проте не зводив з Франца очей. Він зауважив, що ім’я Гайдна його вразило. Моцарт і справді з болем пригадав день, коли про смерть композитора дізналися у переповненому французькими солдатами Відні. Той був близьким другом його батька, тож вони з матір’ю пережили це, як родинну втрату.
— Гайдна, як ви знаєте, поховали в столиці, — продовжив князь, коли господар пішов, — хоча сам він у своєму заповіті просив поховати його в Айзенштадті... Часи були непевні, тож, як ви розумієте, виконати останню його волю було нікому...
Естергазі добре ковтнув зі свого кухля і витер губи хустинкою. Його приклад наслідував Відок, з тією лише різницею, що одним духом випив майже все своє пиво. Франц лише мовчки за ними спостерігав. Пити йому не хотілося.
— І ось тепер, більше ніж через десять років після смерті маестро, я вирішив виконати його заповіт, — видихнувши, сказав Естергазі.
— Чий? — не зрозумів Франц.
— Йозефа Гайдна, пане Моцарте.
— Але як?
— Найочевидніше: викопати з могили його рештки й перевезти їх туди, де їм і належить бути — в родинному гробівці в Айзенштадті.
Франц дивився на співрозмовника з неприхованим подивом. Здавалося, він не вірив у те, що почув.
— Годі вам лякатися, як малолітня гімназистка, пане Моцарте, — не витримав Відок. — Дістали кістки з могили й поховали їх вдруге. Нічого незвичайного в цьому немає...
— Для мене є, — різко відповів той.
Здавалося, Францові нарешті випала нагода висловити все своє невдоволення, пов’язане з цією розмовою і з їхньою присутністю. Він згадав, що збирався покинути цих двох так само раптово, як і вони зустріли його в парку. Моцарт вже сперся на руки, щоб підвестися, коли князь легко й мовби примирливо його стримав.
— Панове, заспокойтеся. Зрештою, річ не в цьому.
— Так, річ в іншому, — згодився Відок.
Франц вкотре окинув їх підозрілим поглядом. Князь знаком показав, що збирається промовити щось дуже важливе. На кілька секунд зависла пауза.
— Так от, коли гробарі дісталися до тіла Гайдна. Точніше, до того, що нам залишили від нього хробаки... А залишили вони, по-щирості, не так багато.
— Прошу вас, пане Естергазі... — простогнав Моцарт.
— Словом, відкривши напівзогнилу труну, ми побачили в ній перуку.
— Яку перуку?
— Перуку маестро Гайдна, звісна річ. Тобто збереглася не тільки перука. Майже весь одяг, в якому його поховали, практично не зітлів...
— То в чому річ? — Франц починав утрачати терпець і найбільше з того дивувався сам.
— У тому, що під перукою не було голови... Точніше, черепа, — спокійно відповів Естергазі.
Господар кнайпи приніс тарілки зі шніцелями. Чоловіки завмерли над ними, не сміючи цієї миті торкнутися їжі.
— А куди зникла голова маестро? — запитав Франц.
— Ось це я й намагаюся з’ясувати, — знову озвався Відок.
Він першим взяв ножа й виделку і, відкраявши собі кусень шніцеля, з апетитом його проковтнув.
— Спершу мені здавалося, що це справа рук масонів. Адже маестро Гайдн входив до якоїсь таємної ложі. Втім, цю версію довелося швидко відкинути, оскільки ложа припинила своє існування ще до 1809 року, тобто до його смерті, — Відок говорив з набитим ротом, ніби разом з їжею смакував і сказане. — Далі мені вдалося натрапити на слід такого собі Франсуа Галля, доктора медицини, який часто подорожував Європою, читаючи в університетах доволі дивні лекції...
Тут він знову підніс до рота кухоль, випивши з нього все до останньої краплі.
— Що ж було дивного в його лекціях? — поцікавився Франц.
Відок неквапно витер губи рукавом сорочки. Всім своїм виглядом цей чоловік демонстрував те, що нікуди не поспішає і не збирається нікуди поспішати. Здавалося, час цілковито належав йому.
— Дивним було те, мій друже, що доктор Галль стверджував, ніби всі генії мають однакову структуру черепа, — пояснив він. — На задній частині голови, ближче до шиї в кожного з них начебто є невелика опуклість, яку цей чоловік називав «пагорбом Бога». І щоб довести свою теорію, він збирав черепи усіх, кого суспільство визнавало надміру обдарованим. Подейкують, у його колекції також голови Галілея, Канта, а з композиторів Вівальді та Генделя...
Відок на мить перестав жувати, мовби для того, щоб краще роздивитися, яке враження його слова справили на Франца. Той зблід, і детектив, схоже, лишився задоволеним.
— Але... як... Як цей... чоловік... — пробелькотів Моцарт.
— Діставав черепи? — допоміг йому Відок.
— Так...
— Насправді, в нього є для цього два способи: викрасти голову мертвого генія до того моменту, як опуститься віко труни... Як ви розумієте, він мусив її буквально відітнути, наче м’ясник, — пояснив поліцейський.— Або ж розкопати могилу. За якийсь час тіло в землі стає ламким, як печиво, і зусиль потрібно значно менше... О Господи!
Детектив скрикнув, побачивши, як очі Франца закотилися, а сам він безвольно сповзає по кам’яній стіні під лавку. Вони з князем кинулися до нього, проте той, на щастя, швидко прийшов до тями.
— Даруйте... — слабким голосом проказав Моцарт, — просто все, що ви розповідаєте...
— Не вкладається в голові? — перепитав Відок.
— Атож.
— Випийте пива. І випийте побільше... Бо насправді це ще не все, і на тверезу голову усвідомити всього не вдасться.
Франц слухняно припав до кухля. Холодне баварське «Weizenbier» справді принесло полегшення, проте шлунок тривожно забуркотів. У голові трохи запаморочилось, як буває тоді, коли піднімаєшся надто високо й дивишся донизу. Втім, такий стан дозволив Францові сприйняти подальші слова детектива притомніше.
— Власне, тепер у нас є підозра, що цей ненормальний Галль дістався також і до вашого батька, — мовив Відок.
— Що? — стрепенувся Франц.