Світло від єдиної свічки на шафі було скупим, проте Франц побачив, як сильно змінився Краєвський відтоді, коли вони бачилися востаннє. Адам став огряднішим і полисів. Хоча руки лишилися такими самими витонченими. Ці руки фехтувальника та гравця в карти, які з успіхом могли би бути руками музиканта. Спостерігаючи за цим чоловіком, Моцарт вірив і тієї ж миті сумнівався, що перед ним саме той, з ким він чимало зимових вечорів заповнював щирими розмовами в маєтку Баворовського і чиїм секундантом був під час його кривавої дуелі.
— Що ж, пане Краєвський, — повторив детектив. Це прізвище виявилось доволі складним для його вимови, в якій домінував французький акцент. — Будьте тепер ласкаві повідомити нам, куди зник добродій Франсуа Галль, в якого ви, як я розумію, перебуваєте на службі.
— Я не знаю, — хитнув той головою.
— Гм, вихилили майже увесь мій бренді й після цього мені брешете? — іронічно зауважив детектив. — Ви безчесна людина, пане Краєвський, ось що я вам скажу.
Він різким рухом вирвав в Адама пляшку. Після цього звернувся до Франца:
— Вам краще вийти, мсьє Моцарте. Методи, якими ми добуваємо правду, можуть здатися вам не надто естетичними.
Двоє поліцейських біля вікна і дверей реготнули й почали розминати кулаки.
— Стривайте, — зупинив його Франц, — не смійте з нього знущатися!
Відок з подивом зупинився.
— Даруйте?
— Я сказав, досить його бити.
— До вашого відома, мсьє Моцарте, ми намагаємося знайти того, хто міг би проткнути вас так, як оці подушки, — детектив тицьнув пальцем на ліжко.
— Ви так заповзялися, бо вас найняв князь Естергазі. Не вдавайте, що справді про мене піклуєтеся.
Відок розреготався.
— Звісна річ, мені на вас начхати, добродію! Я вам не мамуся і просто роблю свою брудну роботу. Тому не заважайте.
Коли регіт його затих, Моцарт спробував підійти до справи інакше:
— Ось що, — гарячково, але вже тихіше сказав він, — пригадую вам потрібна моя згода, еге ж? Для... дечого.
Відок кілька секунд подумав, а тоді ствердно кивнув.
— Потрібна.
— Ви її матимете, якщо дасте спокій панові Краєвському.
— Але ми не можемо його відпустити, мсьє.
— Я і не прошу. Але припиніть його калічити і дайте слово честі, що й без мене з ним також нічого не станеться.
Детектив закусив губу.
— Ну, гаразд.
— Цього мало...
— Даю слово честі, дідько з вами!
Франц підійшов до Адама, який нерухомо і без слів за всім спостерігав. Краєвський міцно стиснув його руку й тихо промовив:
— Я не знав, що ти тут, присягаю. Я б ніколи... Це все мої борги...
— Де Анна? — перебив його той.
— Анна? З нею все гаразд...
— Я можу її побачити?
— Ну, звісно... Дай мені олівець і папір, я напишу тобі адресу.
Франц понишпорив у шухляді столу і знайшов те, що він просив. Переконавшись, що поліцейські не підглядають, Краєвський вивів на папері назву вулиці та номер будинку і передав аркуш Францові. Той, не читаючи, швидко заховав папір до кишені.
— Що ж, нам час, — озвався Відок.
Його люди знову підхопили Адама й вивели за двері. За мить Франц лишився у понівеченому готельному номері сам. Невдовзі він мусив спуститися донизу й попросити портьє знайти йому іншу кімнату. Той погодився і, взявши ключ, провів гостя до нових покоїв. Франц ледве добрів до ліжка, відчуваючи важку втому, хоч заснути йому не вдалося до самого ранку. Вдруге за своє життя він гостро відчував присутність смерті. Вперше це сталося ще в Підкамені, в переддень Адамової дуелі. Тільки тоді подих смерті був спрямований не на нього. Тепер же йому здавалося, що смертю пахне в кімнаті, в цілому готелі й навіть за вікном, де панував передсвітанковий морок, в якому сховався вбивця на ім’я Франсуа Галль, що полював за його головою.
Ледве на вулиці посвітлішало, він схопився з ліжка й поквапно одягнувся. Потім спустився донизу й, не помічаючи сердитих і одночасно переляканих поглядів прислуги, вийшов із готелю. Мине ще багато часу, доки всі ці покоївки, портьє та носії забудуть про страхітливу нічну пригоду за його участі, тож він подумав, що найкраще буде виїхати звідси.
Ставши посеред хідника, Франц дістав з кишені папірець, на якому Краєвський вчора написав адресу.
— Ріндермаркт, 12, — упівголоса промовив він.
Кілька хвилин він морщив чоло, намагаючись пригадати, де ця вулиця. А тоді, врешті пригадавши, — поспішним кроком подався вперед. Йому подумалось, що вранці Анна буде вдома. Хоч, звісно, певності в цьому не було.
Ранішній Мюнхен прокидався від нічного сну, мов сірий кам’яний велетень. Люди, які сновигали вулицями, здавалися його кров’ю, що з настанням ранку почала жваво струменіти. Ратуша, де на вежі годинник якраз пробивав сьому годину, могла слугувати головою, Фрауенкірхе — серцем, а чималі торговиська, на яких від самої зорі бауери розкладали на ятках товари, — його ненажерливим шлунком.
Франц минув церкву святого Петра, де з-за прочинених дверей до нього долинали звуки ранішньої меси, і трохи сповільнив крок. Ріндермаркт починалася десь тут... Зненацька, біля церковної стіни, за декілька метрів він побачив нерухому чоловічу постать у сірому. Незнайомець, здавалося, також за ним спостерігав і, можливо, припустив, що на тлі кам’яної стіни його не помітять. Проте Францові все ж вдалося його розгледіти... Тієї ж миті Моцартові пригадалися пережиті нічні жахіття, і за комір сорочки ніби просочилося крижане передчуття небезпеки. Чи цей чоловік не сам Франсуа Галль, що від самої ночі чекав, доки він вийде з готелю? Адже він вислизнув із рук поліції і тепер, можливо, прагнув завершити свою криваву справу! Якщо так, то слід негайно забиратися звідси...
Франц спочатку позадкував, не зводячи очей з незнайомця, а тоді повернувся й швидким кроком рушив у той самий бік, звідки щойно прийшов. Принаймні йому так здавалося, бо за хвилину, роззирнувшись, не впізнав довколишніх будинків.
— Що за чортівня? — вирвалось у нього.
Чоловіка в сірому також не було видно, проте той міг ховатися де завгодно. Якщо йому вистачило спритності прошмигнути в готель і проникнути в його кімнату, а потім ще й пошити в дурні поліцейських, які на нього накинулися, то він завиграшки може притаїтися в людному місці й непомітно спостерігати за своєю жертвою. «Треба тікати звідси», — блиснула думка. Він кинувся тепер в інший бік, шукаючи поглядом знайомі будинки, а передовсім церкву святого Петра, яка могла б слугувати йому орієнтиром, коли відчув, що необачно когось штовхнув. За крок від нього жінка у світло-зеленій сукні, нахилившись, поспіхом збирала розсипані овочі, які, вочевидь, ще секунду тому були в її кошику.
— Oh! Verzeihung![39] — вигукнув Моцарт і, забувши про свого невидимого переслідувача, кинувся їй допомагати.
— Ви могли бути уважнішим, шановний пане, — не піднімаючи голови, сказала жінка, — на вулиці є інші люди, окрім вас.
— Ваша правда, я незграба, — відповів Франц, аби залагодити цю прикрість.
Він якраз підняв з хідника капустину, коли жінка на нього глянула. Погляд її несподівано завмер від подиву.
— Ви?.. — промовила вона так, ніби хтось стис їй горло.
Франц також не одразу прийшов до тями, а тоді видихнув з легень добре знайоме ім’я:
— Анна!
Перед ним і справді була донька-втікачка графа Баворовського. За роки вона змінилася, проте не втратила вроди. Витончене обличчя Анни належало красивій жінці, а не милій дівчині, яку він пам’ятав. От тільки було тепер стомлене... Проста баварська сукня їй неабияк личила, хоч була вже добре зношеною.
— Що... що ви тут робите? — запитала жінка, потроху отямлюючись від несподіванки.
— Шукаю вас.
— Мене? Але як... Звідки ви дізналися?..
Франц раптом пригадав, що за ним стежать, і відчуття їдкого страху знову до нього повернулося.
— Ми можемо зайти до вашого дому? — запитав він пошепки. — Ви ж бо мешкаєте десь неподалік, так?