Тепер уже всі у кав’ярні справді полишили свої справи і втупилися очима в них.
— Я вперше бачив його так близько, що міг роздивитися... його... його... старомодну перуку і смішний розшитий камзол... Смішна була мода, їй-богу, смішна...
Щойно вони опинилися на вулиці, Карл зітхнув з полегшенням і став виглядати фіакра. Франц геть не тримався на ногах і вже цілковито висів на братові, як осінній плащ чи пальто, яке той закинув собі на плече. Нарешті фіакр знайшовся, і Карл затягнув свій тягар усередину екіпажа.
— Він мені наказав... — бурмотів Франц, потроху засинаючи від монотонної їзди, — наказав, щоб я написав...
— Хто наказав? — роздратовано перепитав той.
Карл назвав візникові адресу їхнього отчого дому, куди хотів завести брата, хоч повторні відвідини матері зовсім не входили в його плани.
— Мені наказав батько... — відповів Франц, — батько... наш великий Моцарт.
Фіакр минув Хофбург і завернув на Міхаелерпляц. Біля будинку Моцартів він зупинився, і пасажири вийшли. Точніше, з екіпажа вийшов Карл, несучи на собі молодшого брата. Дотягнувши того до дверей, він гучно й нетерпляче постукав. На щастя, йому відчинили доволі швидко, і служниця, яка з’явилася на порозі, побіліла зі страху.
— Господи милосердний, пане Моцарте! Що з нашим Францом?
— Нічого, не хвилюйся. Йому трохи зле... Хутчій допоможи мені відвести його нагору.
— Так, звісно!
— Моя мати вдома?
— Так, пані Моцарт у себе...
— Дідько!
— Що, пробачте?
— Нічого... Візьми його руку собі на плечі. Отак...
Зі своєю ношею Карл та служниця дому доволі швидко перетнули вітальню, адже Франц був легким, як пір’їна, проте біля сходів їм довелося зупинитися. Згори сходила пані Моцарт і, побачивши цю трійцю, завмерла.
— Що сталося? — спантеличено запитала Констанція.
— Нічого, мамо... — розгублено промовив Карл, — нічого лихого.
— Як це нічого? Що з Францом? — чи то зі страхом, чи то з погрозою перепитала вона.
— З ним усе гаразд, мамо, — якомога спокійніше промовив старший брат, — йому просто треба добре виспатися.
Тим часом Франц вирівнявся й навіть спробував стати на рівні ноги. Високо підвівши підборіддя, він голосно продекламував:
Язик майже не слухався бідолашного юнака, тому ця коротка вистава радше уподібнилася полудневому блеянню вівці, ніж цитуванню поважної класики.
Констанція врешті зрозуміла, в чому тут річ, і вуста її затремтіли від обурення.
— Молодий чоловіче, — вимовила вона, і голос її, наче холодний молот, кував кожне слово, — гадаю, ви знаєте, що цей дім ще зроду-віку не бачив жодного свого мешканця в такому ганебному стані, як ваш.
— Мамо, ради Бога... — спробував урвати її Карл.
— Ви зганьбили не лише поважне товариство, до якого належите, — перебила його Констанція, — не лише своє та моє ім’я... Ім’я свого старшого брата... А й ім’я свого батька! Цієї миті мені соромно, що ви також Моцарт!
Відступивши вбік, вона додала:
— Геть до своєї кімнати! І хай змилується над нами Бог...
Карл та служниця, самі ледве тримаючись на ногах від такого сплеску гніву пані Моцарт, потягнули Франца вгору сходами до його спальні, де вклали, навіть не роздягнувши, в ліжко.
Коли Карл вже спускався вниз до вітальні, Констанція все ще була там, очевидно чекаючи на нього.
— Як він почувається? — вже лагідніше перепитала мати.
— Спить, отже, добре, — відповів той, — вранці, звісна річ, йому буде кепсько.
— Але здоров’я його не постраждає, як гадаєш?
— Думаю, ні, матінко. Так рано чи пізно трапляється з кожним чоловіком.
Карл спробував усміхнутися.
— Але таке не повинно було трапитися з ним. Це низько... Це... примітивно... Як це сталося?
— Не знаю, мамо.
— Хіба ти не був з ним?
— Був, але на якийсь час залишив його самого в кав’ярні. Він щось собі замовив і випив за цей час.
— Це було вкрай необачно з твого боку, Карле.
— На Бога, мамо! Франц вже дорослий!
— Ти не розумієш, його треба оберігати. Він особливий, як і його батько. А таке його руйнує.
— Від «такого» його не вберегти. Зрозумійте це, пані Моцарт, — кинув Карл і попрямував до виходу.
— Стривай, — зупинила його Констанція, — чи можу я попросити тебе залишитися?.. Вранці в мене буде важка розмова з ним. Боюся, сама не дам ради. Хочу, аби ти був присутній.
Хвилину подумавши, чоловік кивнув.
— Гаразд, я залишуся...
Він, важко зітхнувши, сів на софу біля годинника.
— Дякую, — відповіла матір, — піду дам розпорядження, щоб тобі приготували кімнату.
Ранок настав для Франца мало не ополудні. Було вже по одинадцятій, однак ніхто його не розбудив. Зрозумівши, що година досить пізня, він рвучко схопився з ліжка, проте біль у голові пришпилив його назад до постелі. Зойкнувши, він ухопився руками за гарячі скроні й кілька хвилин прислухався, як десь усередині мозку бушує безмежний океан його свідомості. Наступна його спроба підвестися була вже обережнішою, і Францові навіть вдалося сісти на ліжку, намацавши ногами підлогу. Він з подивом утямив, що на ньому його вчорашній прогулянковий одяг. Услід за цим почали пригадуватись і події минулої доби.
— Боже милосердний, — простогнав раптом Франц, усвідомивши, в якому стані з’явився учора перед матір’ю. — Який сором... Який сором!..
Йому раптом захотілося вмерти. Зараз же! Цієї ж миті!
У двері легенько постукали, проте він не відповів. За дві-три хвилини хтось їх обережно прочинив і зайшов досередини. Це Карл. Він був одягнений для виходу і мав, очевидно, не надто багато часу.
— Підводься, пиячку, — упівголоса пожартував старший брат.
Франц звів на нього свої спухлі очі.
— Як таке могло трапитися? — промовив молодший Моцарт, з подивом прислухаючись до свого хриплого, як у старого солдата, голосу.
— Не картай себе, таке з усіма трапляється.
— Я хочу вмерти, Карле.
— Дурниці.
— Як глянути в очі матері?
— Гадаю, матір знайде сили тобі пробачити. Зараз тобі принесуть води, щоб ти вмився, як слід.
Франц замовк, але не тому, що в нього закінчились його розпачливі слова. А тому, що кожне речення відлунювало в його голові новою хвилею болю.
— Допомогти тобі з гардеробом чи перевдягнешся сам? — запитав Карл.
— Дам раду... — майже пошепки відповів молодший брат.
— Гаразд. Тоді ми з матір’ю чекатимемо внизу.
Прийти до тями Францові вдалося лише за годину, коли замість сніданку у вітальні вже був накритий обідній стіл. Карл спробував підбадьорити його усмішкою, проте юнак ховав очі. Констанція мовчала і навіть не привіталася зі сином. За стіл всі троє сіли також мовчки. Лише після першої страви Франц несміливо промовив:
— Люба матінко... Пані Моцарт, прошу вас милосердно мені пробачити за... За вчорашнє... Богом присягаю, такого більше... Не трапиться...
Констанція глянула на сина, але той знову сховав погляд у тарілку зі супом, який остигав перед ним.
— Маю надію, ви кажете щиро, Франце, — сухо відповіла матір.
— З усією щирістю запевняю вас, що переживаю зараз неймовірний сором... — підтвердив молодший Моцарт, — і понад усе хотів би заслужити ваше прощення.
На очі йому набігли сльози, проте він зумів стримати їх.
— Найперше, як порядному католикові, вам слід просити прощення у Бога, — не змінюючи тону, сказала Констанція. — Сьогодні ж ідіть до храму на сповідь.