Сонце гріє, вітер вієЗ поля на долину,Над водою гне з вербоюЧервону калину,На калині одинокеГніздечко гойдає.А де ж дівся соловейко?Не питай, не знає.
Недавно, недавно у нас в УкраїніСтарий Котляревський отак щебетав;Замовк, неборака, сиротами кинувІ гори, і море, де перше витав,
Де ватагу пройдисвітаВодив за собою{12}, —Все осталось, все сумує,Як руїни Трої.Все сумує – тільки славаСонцем засіяла,Не вмре кобзар, бо навікиЙого привітала.Будеш, батьку, панувати,Поки живуть люди;Поки сонце з неба сяє,Тебе не забудуть!Праведная душе, прийми мою мовуНе мудру, та щиру, прийми, привітай.Не кинь сиротою, як кинув діброви,Прилини до мене хоть на одно словоТа про Україну мені заспівай.Нехай усміхнеться серце на чужині,Хоть раз усміхнеться, дивлючись, як тиВсю славу козацьку за словом єдинимПереніс в убогу хату сироти.Прилинь, сизий орле, бо я одинокийСирота на світі, в чужому краю.Дивлюся на море широке, глибоке,Поплив би на той бік – човна не дають.Згадаю Енея, згадаю родину,Згадаю, заплачу, як тая дитина.А хвилі на той бік ідуть та ревуть.А може, я й темний, нічого не бачу,Злая доля, може, по тім боці плаче,Сироту усюди люде осміють.Нехай би сміялись, та там море грає,Там сонце, там місяць ясніше сія,Там з вітром могила в степу розмовляє,Там не одинокий був би з нею й я.Праведная душе, прийми мою мовуНе мудру, та щиру, прийми, привітай.Не кинь сиротою, як кинув діброви,Прилини до мене хоч на одно словоТа про Україну мені заспівай.
[1838, С – Петербург]
Катерина
Василию Андреевичу Жуковскому на память 22 апреля 1838 года
I
Кохайтеся, чорнобриві,Та не з москалями{14},Бо москалі – чужі люде,Роблять лихо з вами.Москаль любить жартуючи,Жартуючи кине;Піде в свою Московщину,А дівчина гине…Якби сама, ще б нічого,А то й стара мати,Що привела на світ Божий,Мусить погибати.Серце в'яне співаючи,Коли знає, за що;Люде серця не побачать,А скажуть – ледащо!Кохайтеся ж, чорнобриві,Та не з москалями,Бо москалі – чужі люде,Згнущаються вами.Не слухала КатеринаНі батька, ні неньки,Полюбила москалика,Як знало серденько.Полюбила молодого,В садочок ходила,Поки себе, свою долюТам занапастила.Кличе мати вечеряти,А донька не чує;Де жартує з москаликом,Там і заночує.Не дві ночі карі очіЛюбо цілувала,Поки слава на все селоНедобрая стала.Нехай собі тії люде,Що хотять, говорять:Вона любить, то й не чує,Що вкралося горе.Прийшли вісти недобрії —В поход затрубили.Пішов москаль в Туреччину;Катрусю накрили{15}.Незчулася, та й байдуже,Що коса покрита:За милого, як співати,Любо й потужити.Обіцявся чорнобривий,Коли не загине,Обіцявся вернутися.Тойді КатеринаБуде собі московкою,Забудеться горе;А поки що, нехай люде,Що хотять, говорять.Не журиться Катерина —Слізоньки втирає,Бо дівчата на улиціБез неї співають.Не журиться Катерина —Вмиється сльозою,Возьме відра, опівночіПіде за водою,Щоб вороги не бачили;Прийде до криниці,Стане собі під калину,Заспіває Гриця {16}.Виспівує, вимовляє,Аж калина плаче.Вернулася – і раденька,Що ніхто не бачив.Не журиться КатеринаІ гадки не має —У новенькій хустиночціВ вікно виглядає.Виглядає Катерина…Минуло півроку;Занудило коло серця,Закололо в боку.Нездужає Катерина,Ледве-ледве дише…Вичуняла, та в запечкуДитину колише.А жіночки лихо дзвонять,Матері глузують,Що москалі вертаютьсяТа в неї ночують:«В тебе дочка чорнобрива,Та ще й не єдина,А муштрує у запечкуМосковського сина.Чорнобривого придбала…Мабуть, сама вчила…»Бодай же вас, цокотухи,Та злидні побили,Як ту матір, що вам на сміхСина породила.