[1839, С.-Петербург]
Іван Підкова {26}
І
Було колись – в УкраїніРевіли гармати;Було колись – запорожціВміли пановати.Пановали, добувалиІ славу, і волю;Минулося – осталисяМогили на полі.Високії ті могили,Де лягло спочитиКозацькеє біле тіло,В китайку повите.Високії ті могилиЧорніють, як гори,Та про волю нишком в поліЗ вітрами говорять.Свідок слави дідівщиниЗ вітром розмовляє,А внук косу несе в росуЗа ними співає.Було колись – в УкраїніЛихо танцьовало,Журба в шинку мед-горілкуПоставцем кружала.Було колись добре житиНа тій Україні…А згадаймо! Може, серцеХоч трохи спочине.
II
Чорна хмара з-за ЛимануНебо, сонце криє.Синє море звірюкоюТо стогне, то виє.Дніпра гирло затопило.«Ануте, хлоп'ята,На байдаки! Море грає —Ходім погуляти!»Висипали запорожці —Лиман човни вкрили.«Грай же, море!» – заспівали,Запінились хвилі.Кругом хвилі, як ті гори:Ні землі, ні неба.Серце мліє, а козакамТого тілько й треба.Пливуть собі та співають;Рибалка літає…А попереду отаманВеде, куди знає.Похожає вздовж байдака,Гасне люлька в роті;Поглядає сюди-туди —Де-то буть роботі?Закрутивши чорні уси,За ухо чуприну,Підняв шапку – човни стали.«Нехай ворог гине!Не в Синопу{27}, отамани,Панове молодці,А у Царград{28}, до султана,Поїдемо в гості!»«Добре, батьку отамане!» —Кругом заревіло.«Спасибі вам!»Надів шапку.Знову закипілоСинє море; вздовж байдакаЗнову похожаєПан отаман та на хвилюМовчки поглядає.
[1839, С.-Петербург]
«Думи мої, думи мої…»
Думи мої, думи мої,Лихо мені з вами!Нащо стали на паперіСумними рядами?…Чом вас вітер не розвіявВ степу, як пилину?Чом вас лихо не приспало,Як свою дитину?…Бо вас лихо на світ на сміх породило,Поливали сльози…Чом не затопили,Не винесли в море, не розмили в полі?Не питали б люди, що в мене болить,Не питали б, за що проклинаю долю,Чого нужу світом? «Нічого робить», —Не сказали б на сміх…
Квіти мої, діти!Нащо вас кохав я, нащо доглядав?Чи заплаче серце одно на всім світі,Як я з вами плакав?… Може, і вгадав…Може, найдеться дівочеСерце, карі очі,Що заплачуть на сі думи —Я більше не хочу…Одну сльозу з очей карих —І… пан над панами!..Думи мої, думи мої!Лихо мені з вами!
За карії оченята,За чорнії бровиСерце рвалося, сміялось,Виливало мову,Виливало, як уміло,За темнії ночі,За вишневий сад зелений,За ласки дівочі…За степи та за могили,Що на Україні,Серце мліло, не хотілоСпівать на чужині…Не хотілось в снігу, в лісі,Козацьку громадуЗ булавами, з бунчугамиЗбирать на пораду…Нехай душі козацькіїВ Украйні витають —Там широко, там веселоОд краю до краю…Як та воля, що минулась,Дніпр широкий – море,Степ і степ, ревуть пороги,І могили – гори.Там родилась, гарцювалаКозацькая воля;Там шляхтою, татарамиЗасівала поле,Засівала трупом поле,Поки не остило…Лягла спочить… А тим часомВиросла могила,А над нею орел чорнийСторожем літає,І про неї добрим людямКобзарі співають,Все співають, як діялось,Сліпі небораки,Бо дотепні… А я… А яТілько вмію плакать,Тілько сльози за Украйну…А слова – немає…А за лихо… Та цур йому!Хто його не знає!..А надто той, що дивитьсяНа людей душою —Пекло йому на сім світі,А на тім…