(«Сон»)
Втім, на цей раз розлука з «країною, повитою красою», була нетривалою. Навесні 1845 p., закінчивши Академію мистецтв і отримавши звання некласного (вільного) художника, Т. Шевченко вдруге поїхав в Україну – оселився у Києві і влаштувався художником Археографічної комісії при університеті. По роботі йому довелося подорожувати українськими землями – на Полтавщині, Чернігівщині, Київщині, Волині, Поділлі він малював пам'ятки історії й архітектури. А ще збирав фольклор, писав поезії до альбому «Три літа».
У Києві Т. Шевченко познайомився і підтримував дружні зв'язки із М. Костомаровим, М. Гулаком, О. Марковичем та іншими учасниками Кирило-Мефодіївського братства. Ця підпільна політична організація мала на меті створення вільного союзу незалежних слов'янських держав, забезпечення умов для розвою їхніх національних мов і культур, побудову нового суспільства на засадах християнської моралі, демократичних реформ, скасування кріпосного права.
Коли за доносом на братчиків розпочалися арешти, не обминули й Т. Шевченка – це сталося 5 квітня 1847 р. Він був одягнутий святково: якраз поспішав на весілля до М. Костомарова, де мав бути за старшого боярина. У фраку і білій краватці, опинився в кутузці. Незабаром арештанта Т. Шевченка відправляють у Петербург до III відділу Імператорської Його Величності Канцелярії для допитів у справі кирило-мефодіївців. Слідство очолював шеф жандармів граф О. Орлов. Допити Т. Шевченко витримав мужньо: ні в чому не каявся, не журився над своєю майбутньою спокутою «за стихи… самого возмутительного содержания». Слід відзначити, що членство Т. Шевченка в Кирило-Мефодіївському братстві не було доведене, зате достатнім аргументом для царського «правосуддя» виявилися знайдені під час обшуку твори.
Тим паче дивовижною здається сила Шевченкової особистості: постраждавши через свою творчість, він… продовжував писати! Тут, за тюремними мурами, постав поетичний цикл «В казематі» («Мені однаково, чи буду…», «Ой три шляхи широкії…», «Садок вишневий коло хати…», «Рано-вранці новобранці…» та ін.). До своїх побратимів він звертався словами, сповненими стійкості, християнського терпіння і любові до України:
(«Чи ми ще зійдемося знову?»)
Із царських жандармів виявилися неабиякі читачі: вони теж відчули у Шевченкових творах потужний струмінь патріотизму, нескореної особистої і національної гідності. Невипадково на вироку, винесеному Т Шевченку, цар Микола І дописав: «Під суворий нагляд і з забороною писати і малювати.» У щоденнику Т Шевченко так прокоментує цю особливу ремарку августійшої особи: «Авґуст-язичник, заславши Назона до диких ґетів, не заборонив йому писати й малювати. А християнин М[икола] заборонив мені й те, і друге. Обидва кати. Але один із них кат-християнин!»
Поета негайно відправляють в Оренбурзький окремий корпус– 8 червня 1847 р. розпочинається його десятирічне заслання. Далі – Орська фортеця. Враження, яке справило на рядового Т. Шевченка місце служби, знаходимо у повісті «Близнята»: «Так ось вона, славнозвісна Орська фортеця! – майже проказав я, і мені стало сумно, нестерпуче сумно, неначе Бог зна яке лихо дожидало мене в цій фортеці. А страшна пустиня довкола неї здавалася мені розкритою могилою, що готова поховати мене живцем. […] Серед такої декорації можливе тільки мертве мовчання, яке переривають тяжкі зітхання, а не голосні пісні. Під'їжджаючи ближче й ближче широкою, тільки де-не-де зеленню вкритою лукою, я виразно вже міг розглядіти фортецю: біла плямка – це була невеличка кам'яна церква на горі, а червоно-бура стрічка – то дахи казенних будинків, як-от: казарм, цейхгаузів і т. п. Переїхавши дерев'яний, на хистких палях, місток, ми опинились у фортеці. Це простора площа, оточена з трьох боків каналом аршинів зо три завширшки та валом пропорціональної височини, а з четвертого боку – Уралом. Ось вам і фортеця. […] Ось що оживляло перший план цієї сонної картини: гурт штампованих колодників, що лагодили дорогу до приїзду корпусного командира, а ближче до казарм на площі марширували солдати.»
Тут розпочалися безпросвітні будні: муштра, заняття з рушницею, казарма. Усе це давалося Т Шевченку важко, бо було глибоко чужим його натурі. Та й чи мусив він обов'язково стати хвацьким вояком? Адже в нього було інше покликання – художника, поета, речника свого народу. А якраз це його головне єство намагалися знищити солдатчиною. Втім, примусити замовчати такий непересічний талант не можливо: Т. Шевченко, криючись, творив «захалявні книжечки»…