Шевченкова «Причинна» спирається на вірування, демонологію українського народу– тож людина і нечиста сила в її сюжеті живуть поруч, а доля убогої дівчини-сироти залежить не лише від реального світу «чужих людей», а й від ворожчиних чарів і русалок. Страшні події смерть причинної та її коханого розгортаються буряної ночі, коли сама природа віщує лихо:
Початкові строфи «Причинної» стали народною піснею. Такого ж визнання зазнали твори «Думи мої, думи мої…», «Тяжко-важко в світі жити…», «Тополя» та інші. Отже, не лише Шевченкова творчість живилася джерелами фольклору, а й сама вливалася у його здорові потоки.
До жанру балади митець звернувся і в «Лілеї» (1846), що належить до другого періоду творчості. її сюжет теж трагічний: волею натовпу гине ні в чому невинна позашлюбна дочка пана. Таким чином, тема панського безчестя поєднана з другою – темою несамовитої людської жорстокості, породженої кривдою.
Порівняно з «Причинною», в «Лілеї» більш потужно виражене соціальне спрямування, хоч фантастичне теж грає неабияку роль. Дівчина, що «умерла зимою під тином», проросла навесні білим, як сніг, цвітом – стала лілеєю. А це символ чистоти, незайманості, невинності.
Мотив перетворення людини на рослину, традиційний для фольклору, поет використовує також і в баладі «Тополя» (1839), що належить до його ранньої творчості. Як і в народній баладі «Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси…», героїня Шевченкового твору, не зазнавши подружнього щастя, перетворюється на тополю.
У раннього Т.Шевченка (1838–1843) подибуємо чимало творів з яскраво романтичним героєм сиротою, покинутою дівчиною, козаком на чужині – людьми неприкаяними, яким недосяжне щастя, гармонія зі світом. У думках «Тече вода в синє море…», «Нащо мені чорні брови…», баладах «Причинна», «Тополя» поет елегійно розмірковує над людською долею.
Перечитуючи твори «Перебендя», «Думи мої, думи мої…», розуміємо: доля для автора нерідко означає слово. Воно є носієм історичної пам'яті народу, індикатором людського сумління, тому Перебендя та кобзар із поеми «Гайдамаки» завжди серед людей.
Поетичний дар дає право митцю «панувати» над людьми (тобто володіти їхніми умами і серцями), називатися батьком громади. Саме так визначає Т. Шевченко роль І. Котляревського в українській культурі («На вічну пам'ять Котляревському»). (Застережемо: пізніше він спонукатиме як письменників, так і читачів виходити за межі естетики «Енеїди»). А в посланні «До Основ'яненка» молодший побратим по перу афористично стверджує:
Протягом усієї творчості Т. Шевченко підносив слово все вище і вище, аж доки не сказав: «Знать, од Бога /І голос той, і ті слова / Ідуть меж люди!»
Такою ж фундаментальною темою у ранній Шевченковій творчості є звернення до героїчного минулого України. До слова кажучи, інтерес до старовини відомий усім національним літературам часів романтизму, для прикладу назвемо твори В. Гюго, О. Пушкіна, В. Скотта.
Однак інтерес Шевченка до історії України не випадає пояснювати лише літературною модою, бо він був невгасимим, стабільним: твори цього кола проблематики є на всіх етапах поетової творчості. Минувшина цікавила його як невід'ємна частина буття рідного народу. Інша справа, що осмислення її відбувалося з різних підходів. Приміром, якщо перші його літературні твори занурені в романтику визвольних змагань українського народу, то на другому етапі він пильніше зосереджується на актуальних проблемах, а історію перечитує з позицій сучасності. В останні ж роки життя національну історію та майбутнє України поет ставить у контекст мета історії людства.
Т. Шевченка замолоду цікавили передовсім славні сторінки національної історії: боротьба українців із турками («Іван Підкова»), поляками («Тарасова ніч»), повстання народу проти шляхти («Гайдамаки»). Подих вільного козацького степу віє з його творів, що прославляють геройство, вірне побратимство, а головне – служіння Україні. Згадані історичні поеми – це хвала лицарському завзяттю, гордість нащадка за волелюбних предків. Щоправда, є тут і сум за колишніми вольностями, гіркота поразки: