Але це правда! Я люблю поезію, та не менше люблю й фінансові ризики, а з ними і непередбачуваність, як і траст, який оперує мільярдами під моїм, зрештою, під кінець уже виключно моїм, керівництвом, — цей траст за рекордно малий проміжок часу зміг ліквідувати кілька тисяч збанкрутілих державних підприємств і передати цю власність у приватні руки, відкривши простір для чогось нового. І саме тому ось цей пан, що сидить переді мною, вочевидь, збирається порівняти високі зарплати моїх топ-менеджерів із неминучими під час ліквідації підприємства збитками та написати на цю тему товстезний роман, де проведе паралелі між мною та однією з героїнь письменника Теодора Фонтане, бо його «пані Женні Трайбель» точно так, як і я, вміла поєднувати ділові речі з поезією…
А чому б і ні? Мене називатимуть у майбутньому не лише твердою, як камінь, «пані Тройганд[59]» чи «Залізною леді», а й згадуватимуть у контексті історії літератури. Вічно ця соціальна заздрість і ненависть до тих, хто заробляє більше! Так, ніби я вибирала собі цю роботу. Ні, мене змусило почуття обов’язку. Мене щоразу обирали — і тоді, коли в Ганновері я стала міністром економіки, і згодом, коли отримала посаду у великій будівлі на Вільгельмштрассе, де мого попередника просто застрелили (цікаво, хто ж це зробив?), а в трасті бракувало когось, хто взяв би на себе відповідальність. Те саме і з «Експо-2000». Мене просто змусили до цього, і саме через те, що я не боюся ризикувати, не підпорядковуюся нікому, тільки ринку, і можу змиритися з втратами, бо я не лякаюся влазити в борги, які згодом окупаються сторицею, а ще через те, що я витримаю все, витримаю й залишуся твердою, мов камінь, чого б це не вартувало…
Не буду приховувати: так, з’явилися безробітні, вони й досі є. Той пан, який мене описує, збирається повісити на мене сотні тисяч безробітних. А я кажу: «Не страшно!» Вони завжди можуть повалятися в соціальному гамаку, тоді як я, без перепочинку, мушу брати на себе все нові й нові завдання. Коли в дев’яносто четвертому мій траст завершив свою надзвичайну роботу і ліквідував рештки планової комуністичної економіки, я змушена була відразу ж готуватися до наступної пригоди — всесвітньої виставки. Що означає готуватися? Це означає на повній швидкості стрибнути на коня під назвою «Експо-2000». У цю досить розмиту ідею треба було вдихнути життя. Тоді як я, можливо, зі значно більшим задоволенням за рахунок держави повалялася б у згаданому гамаку в ролі такої собі частково безробітної — звісно, на терасі нашої родинної вілли з виглядом на Ельбу. Зараз я, на жаль, надто рідко можу насолоджуватися цим краєвидом і практично ніколи — до заходу сонця, бо траст усе ще висить на мені, бо мені знову погрожують новим фінансовим розслідуванням, бо цей пан, який збирається здерти з мене гроші заднім числом за період ще до дев’яносто четвертого, цей пан збирається виставити мені неймовірно високий рахунок. На його думку, саме я, а не західнонімецька калієва промисловість, довела до збитків і боргів Бішоффероде і викинула на вулицю кілька тисяч шахтарів; на його думку, саме я, а не, приміром, Крупп, довела до банкрутства сталеливарні в Оранієнбурзі; саме я, а не, наприклад, Куґельфішер зі Швайнфурта, перетворила на руїни численні прокатні та шарикопідшипникові заводи з доісторичних часів НДР; саме мені приписують афери із західними грошима, призначеними на відбудову східних територій, — буцімто завдяки мені ці гроші опинилися на рахунках «загниваючих» західних фірм, таких як корабельня «Вулкан» із Бремена, і допомогли цим фірмам знову розцвісти. Усе це приписують мені, пані Тройганд, вона ж Женні Трайбель, якій вдалося заробити на цьому мільярд — коштом безлічі бідняків, що беззахисно розмахують ногами й руками…
59