1913
Невже це я збудував цю страхітливу масу, цього кам’яного велетня, це експресивне божевілля, ці гранітні екскременти архітектора, ні, точніше, хоч і не планував і не розробляв макет, але впродовж чотирнадцяти років був тут відповідальним керівником будівництва, закладав фундамент, закріплював його, а потім зводив, один за одним, різні шари цієї махини, яка тепер сягає аж до неба? Сьогодні, через добрий рік після того, як було врочисто закладено перший камінь, а один із моїх шліфувальників власноручно вирівняв останні шви, я звернувся до придворного радника Тіме, який очолює Спілку патріотів, — саме він назбирав по всій країні шість мільйонів — із такими словами:
— Трохи колосальне вийшло все, хіба ні?
— Так і має бути, Краузе. Так і повинно бути. Наш дев’яносто один метр переплюне пам’ятник Барбароссі[8], скажемо приблизно, на двадцять шість…
А я на це:
— А пам’ятник кайзерові біля Порта-Вестфаліка[9] — майже на тридцять…
— А Колону Перемоги в Берліні[10] — точно на тридцять…
— А про пам’ятник Армінію[11] взагалі мовчу! Як і про монумент мюнхенській Баварії[12], що має всього двадцять сім метрів…
Придворний радник Тіме, схоже, не відчув іронії в моєму голосі:
— У кожному разі наш патріотичний пам’ятник[13] буде урочисто освячений рівно через сто років після визначної битви.
Я додаю трохи сумнівів до його патріотичної патоки:
— Ну навіть якби він був трохи меншим, то теж було б нічого.
А далі продовжую вже професійним сленгом і починаю знову висловлювати всі недоліки фундаменту:
— Там суцільне сміття з Лейпциґа та околиць, безліч шарів сміття.
Але ніхто не звернув уваги на всі мої застереження про те, що на такому фундаменті не можна будувати, бо неминуче з’являться тріщини і треба буде постійно робити ремонт.
Тіме знуджено слухає мене, так ніби в нього вже є необмежені кошти на цей ремонт.
— Однак, — додаю я, — якби ми вирішили будувати не на горі сміття, а на твердому фундаменті поля бою, то знайшли би безліч черепів та кісток, шаблі та списи, шматки мундирів, цілі й розбиті шоломи, офіцерські відзнаки та піхотинські ґудзики, серед яких прусські, шведські, габсбурзькі, а також і від Польського легіону і, звісно ж, французькі, особливо ґудзики французької гвардії. Тут не бракувало трупів. Об’єднані нації пожертвували не менше ста тисяч своїх синів.
Потім я знову перейшов до суті, заговорив про сто двадцять тисяч кубів бетону і п’ятнадцять тисяч — граніту для вирівнювання. Придворний радник Тіме пишався собою і називав монумент «гідним померлих». Далі він привітав архітектора цієї пошматованої будівельної маси професора Шміца, а той подякував Тіме за пошук грошей і за довіру.
Я запитав обох панів, чи вони справді переконані, що на вершині гранітної брили, точнісінько посередині, має бути висічена інскрипція: «Бог із нами». Обидва спершу подивилися на мене здивовано, а потім мовчки похитали головами й рушили до кам’яного велетня, який привалив собою колишнє сміттєзвалище. Я подумав собі, що краще було би вирізьбити з граніту обох цих товстолобих чоловіків, а між ними встановити м’язистих атлетів, які, пліч-о-пліч, здійматимуться над пам’ятником високо вгорі.
Наступного дня мало відбутися урочисте відкриття скульптури. Чекали не лише на кайзера Вільгельма, а й на короля Саксонії, хоча в цій битві Саксонія воювала якраз проти Пруссії… Ясне жовтневе небо обіцяло королівський день. Один із моїх шліфувальників мармуру — думаю, це точно був соціаліст, — сплюнув:
— Таке ми, німці, вміємо. Монументи зводити! І хто б там рахував, скільки воно коштує.
1914
Після багатьох марних спроб двох моїх колег з інституту мені приблизно в середині шістдесятих років нарешті вдалося-таки вмовити обох старших панів зустрітися зі мною. Можливо, мені більше пощастило, бо я була молодою жінкою, а до того ж зі Швейцарії, що означало додатковий бонус нейтральності. Мої листи описували нашу дослідницьку діяльність достатньо вичерпно й чітко, і їх почули, як чують тихий або несміливий стукіт у двері, — тож не минуло й кількох днів, як від обох панів одночасно надійшли листи про згоду.
Я розповіла своїм колегам про цю незвичайну пару, трохи схожу на археологічну знахідку. Потім замовила затишні номери в готелі «Цум Шторхен». Там ми й зустрілися, у ресторані, який спеціалізується на м’ясних стравах із грилю та з вікна якого видно річку Ліммат, ратушу на протилежному березі та дім «Цум Рюден». Пан Ремарк, якому тоді було шістдесят сім, прибув із Локарно. Він за всіма ознаками був гедоністом, тож здавався більш тендітним за міцного пана Юнґера, якому хоча вже й виповнилося сімдесят, та він поводився підкреслено спортивно. Юнґер жив у землі Баден-Вюртемберґ, і перед тим, як приїхати до нас із Базеля, здійснив пішохідну мандрівку через Воґези до колишнього кривавого поля битви на вершині Гартманнсвайлера.
8
Пам’ятник Барбароссі, він же Киффгойзерський монумент — пам’ятник кайзерові Вільгельму І на горі Киффгойзер за проектом архітектора Бруно Шміца; складається з кінної статуї Вільгельма І та фігури Барбаросси.
9
Порта-Вестфаліка (Вестфальські ворота) — ущелина біля однойменного німецького міста, крізь яку тече річка Везер. На горі Віттелькіндсберґ стоїть пам’ятник кайзерові Вільгельму.
10
Пам’ятник розташований у центрі парку Тірґартен і був збудований за наказом Вільгельма І на честь перемог Пруссії у Данській (1864), Австро-Прусській (1866) та Франко-Прусській (1870—1871) війнах.
11
Пам’ятник Армінію Геруску (він же Германі Геруск) у Тевтобурзькому лісі: на цьому місці Геруск переміг римлян у 9 році нашої ери.
12
Бронзова статуя в Мюнхені, яка символізує державу Баварію. Збудована на замовлення короля Баварії Людвіґа І в 1843—1850 роках.
13
Пам’ятник на вшанування Битви народів 1813 року під Лейпциґом, у якій було остаточно переможено армію Наполеона І.