Моя мама, яка любила поговорити про свої жалі та бажання, переповіла мені захоплення дядька Макса: «У Берліні взагалі багато танцюють, фактично тільки те й роблять, що танцюють. Ви обов’язково маєте приїхати і побачити оригінальне Галлер-ревю з Ла Яною, яка там танцює на тлі золотої завіси». І після цього він зі своїми пальцями чарівника опинявся знову біля дівчат Тіллера. А мама, яка носила мене, тої миті, мабуть, засміялася: «Може, згодом, коли справи підуть краще». Але вона так ніколи й не доїхала до Берліна.
Лише одного разу, наприкінці тридцятих, коли вже жодна із блискучих зірочок двадцятих років більше не сяяла на горизонті, мама залишила крамничку колоніальних товарів під нагляд мого батька і поїхала в гори, до Зальцкаммерґута, із турфірмою «Сила від радості». Але там усі носили шкіряний одяг і танцювали шуплаттлер[22].
1928
Ви можете спокійно все це читати. Я писала для своїх правнуків, на потім. Бо сьогодні вже ніхто не вірить, коли чує про те, що творилося тут, у Бармбеку, та і в інших місцях було не краще. Це сприймається як роман, але тут тільки правда життя. А було так. Я лишилася сама-одна з трьома дітьми та малесенькою пенсією — після того, як чоловіка придушило плитою з ящиками. В ящиках лежали апельсини. Чоловік працював вантажником на Версманнкай, 25. У документі про смерть записали: «Загинув через власну необережність». Тож про відшкодування чи якісь додаткові виплати можна було забути. Тоді мій найстарший уже працював у поліції, у 46-му відділенні, — ось тут можете прочитати самі: «Герберт не пішов у партію, але проголосував за лівих…»
Узагалі-то в нашій родині було багато соціалістів, ще мій батько і батько мого чоловіка. Ну і Йохен, мій середульший, він раптом став дуже активним комуністом, а коли тут почалися різні бійки та сутички, навіть записався в бойову організацію «Рот Фронт». Раніше він був найспокійнішим з усіх, цікавився тільки своїми жуками та метеликами. Вантажив баржі на Кервідерфлет або працював десь в інших місцях Шпайхерштадта. І раптом перетворився на такого фанатика! Те саме з наймолодшим, Гайнцом: той теж став справжнім маленьким нацистом, коли тут усі почали кричати про вибори до рейхстагу, — і хоч би словом мені про це обмовився. Просто якось прийшов в уніформі штурмовиків — і давай тут нас усіх перевиховувати. А раніше був таким веселим хлопцем, усі його любили. Він теж працював у Шпайхерштадті, у фірмі, яка торгувала зеленою кавою. Часом навіть потай приносив додому трохи зерен. Я обсмажувала їх, і тоді у нас так гарно пахло всюди, аж на сходи. І тут на тобі… Але й попри це спочатку все було мирно. Навіть по неділях, коли всі троє сиділи за столом, а я товклася на кухні. Хіба що двоє менших один одного зачіпали. Та коли зчинявся надмірний галас, мій Герберт гримав кулаком по столі — й усіх заспокоював. Молодші слухалися його, навіть якщо він був не в службовій уніформі. Ось так. Ну а потім уже були тільки бійки. Самі можете прочитати, що я тут написала про сімнадцяте травня: того дня загинули двоє наших товаришів, які працювали на залізниці: вони були членами соціал-демократичної дружини, тому чергували на маніфестаціях перед виборчими дільницями. Один — у нас, у Бармбеку, а інший — в Аймсбюттелі. Товариша Тідеманна застрелили комуністи — зі своєї агітаційної машини. А товариша Гайдорна вбили штурмовики, впіймавши його під час розклеювання плакатів на розі Бундесштрассе і Гоге Вайде. От тоді у нас за кухонним столом був крик.
— Ні! — верещав Йохен. — Спочатку ці соціал-фашисти стріляли у нас, але вбили свого Тідеманна…
А мій Гайнц йому у відповідь:
— Це був самозахист! Ми захищалися! Просто захищалися! Це все почали ті помішані на рейху дебіли…
І тут мій найстарший, який знав про все з поліцейського рапорту, стукнув по столі газетою «Фольксблатт», де чорним по білому було написано — ось тут, можете прочитати, я спеціально приклеїла вирізку, — що «застрелений Тідеманн, столяр за фахом, отримав кулю в передню верхню частину черепа, і шляхом співставлення вхідного та розташованого нижче вихідного отворів можна встановити, що той, хто стріляв, стояв значно вище за жертву…» Тож було ясно, що комуністи стріляли згори вниз, але штурмові загони почали першими. Та це не допомогло. Сварка за кухонним столом продовжувалася, бо мій Гайнц тепер удавав із себе великого штурмовика й обізвав найстаршого брата «польською свинею». Потім, як на зло, підскочив мій середульший і викрикнув Гербертові просто в обличчя: «Ти, соціал-фашист!» Це справді дуже образливе слово, але мій найстарший стояв спокійно, як стіна, — він завжди таким був. І сказав тільки те, що я тут записала: «Відколи вони там, у Москві, задурили вам голови своїми постановами Комінтерну, ви вже перестали відрізняти червоний від коричневого…» І додав, що коли робітники будуть бити один одного, то капіталісти тільки сміятимуться в кулачок. «Чиста правда!» — крикнула і я від своєї кухонної плити. Ну так воно в кінці й вийшло, скажу я вам ще раз, уже сьогодні. У кожному разі, після кривавої ночі у Бармбеку й Аймсбюттелі Гамбурґ уже більше не мав спокою. Як і ми за кухонним столом. Лише після того, як мій Йохен пішов геть від комуністів, ще до приходу Гітлера, а тоді раптом утратив роботу і записався в штурмовики у Піннеберзі та згодом там же влаштувався працювати в зерносховищі, у нас стало трохи спокійніше. І мій найменшенький, хоч зовні й удавав із себе переконаного нациста, теж із кожним днем ставав тихішим, та вже не жартував так багато, як колись. Ну а коли все почалося, він записався у моряки в Екенфьорде і служив на підводному човні, з якого так ніколи вже й не повернувся. Як і мій середульший. Той дійшов аж до Африки. Там і лишився назавжди. У мене є тільки листи від нього, я їх усі тут приклеїла. А ось мій найстарший поліцію не покинув — і вижив. Але його разом із поліцейським батальйоном послали до Росії та в Україну, і там він, напевно, мусив робити дуже погані речі. Та він ніколи про це не розказував. Навіть після війни. А я не питала. Я й так знала, що твориться з моїм Гербертом, знала до самого кінця, коли восени п’ятдесят третього він таки пішов з поліції. У нього був рак і йому лишалося якихось кілька місяців.
22
Шуплаттлер (