1943
Наш господар, який поводився наче Бог-Отець, умів подбати про те, щоб розмови точилися довкола війни, але після Сталінграда й Ель-Аламейна говорити випадало в основному про відступ, а точніше — про вирівнювання лінії фронту, як тоді казали. Майже всі скаржилися, що писати стало надзвичайно важко, і не лише тому, що цензура скорочувала або перебріхувала їхні тексти, а й з інших причин: адже про битви у котлі, про зменшення кількості конвоїв у Атлантиці та про переможні паради на Єлисейських полях писати значно легше, ніж про відморожені кінцівки, відступ на всій ділянці фронту від Донбасу чи про капітуляцію решток африканських дивізій у Тунісі. Героїчні моменти були хіба що під час оборони Монте Кассіно.
— Ну добре, звільнення дуче ще можна було описати в стилі гусарських витівок, але все інше?
Особливо недоречною й невчасною стала новина про придушення Варшавського повстання, до того ж цю різанину належало подати як перемогу. Один із нас, хто досі ще не зронив ні слова, — кругленький, вбраний у мисливський костюм чоловік, який, як я довідався згодом, ощасливлював шанувальників полювання майстерними знімками тварин та фоторепортажами про сафарі, — разом зі своїм фотоапаратом «Лейка» був у травні сорок третього в обгородженому з усіх боків кварталі, де артилерією та бомбами ліквідували понад п’ятдесят тисяч євреїв. Після чого Варшавське гетто зникло безслідно.
У рамках чергової пропагандистської кампанії Вермахту його послали до Варшави як фоторепортера — лише щоб зафіксувати момент зачистки. Крім того, а точніше, у вільний час, він наклеював свої фотографії в обтягнений чорною рельєфною шкірою альбом, який виготовили в трьох примірниках: для рейхсфюрера СС Гіммлера, для начальника СС та поліції Кракова Крюґера і для начальника та бригаденфюрера СС у Варшаві Юрґена Строопа. Згодом цей альбом став доказом на Нюрнберзькому процесі у так званій «справі Строопа».
— Я зробив близько шестисот фотографій, — розповів він. — Але тільки п’ятдесят чотири були відібрані для альбому. Усі дуже акуратно наклеєні на гладенький брістольський картон. Бездоганна робота, яку оцінять справжні знавці. Але фото були підписані вручну, і це вже робив не лише я. Мені підказував ад’ютант Строопа Калеске. А мотто, яке стоїть на початку, — це ідея самого Строопа. Воно звучить так: «У Варшаві більше немає єврейських кварталів!» Спершу йшлося лише про ліквідацію гетто, нібито через небезпеку поширення інфекцій. Тож я каліграфічним почерком і написав під фотографіями: «Геть із фабрик!» Але потім наші люди раптом зустріли опір погано озброєних хлопців та жінок із галуцців[28], про яких ходило чимало чуток. З нашого боку були частини СС, озброєні вогнеметами сапери з вермахту, а також люди з люблінського села Травники, тобто добровольці з Латвії, Литви та Польщі. Ясна річ, у нас теж були втрати. Але це я не знімав. Загалом на листівках дуже мало мерців. Більшість — це групові фото. Одне з них, яке згодом стало дуже популярним, називалося: «Їх силою вигнали з бункера». Ще один кадр, не менш відомий, мав підпис: «Дорогою до пересильного табору». Взагалі-то їх усіх завантажили в товарні вагони. І відвезли до Треблінки. Я тоді вперше почув це слово. Туди звезли приблизно сто п’ятдесят тисяч. Але є й знімки без підписів, бо вони й так достатньо промовисті. Один із найсмішніших — той, де наші хлопці мило спілкуються з групою рабинів. Та найвідомішою після війни стала фотографія, на якій жінки та діти стоять із піднятими руками. За ними, на задньому плані — наші хлопці з піднятими кулеметами, а спереду — симпатичний єврейський хлопчик у підколінках, і шапочка в нього з’їхала набік. Ви точно бачили цю світлину. Її тисячі разів передруковували. У нас і за кордоном. Навіть на обкладинках книжок. Вони досі роблять із цього справжній культ. Ясна річ, імені автора фото ніхто не згадує… І мені з цих передруків не перепадає ні пфеніга… Жодної нещасної марки… Які там авторські права… Який там гонорар… Я навіть був підрахував… Якби я за кожен передрук отримував п’ятдесят марок, то за цю одну фотографію на моєму рахунку вже було би… Ні, я не стріляв ні разу. Але постійно був на передовій. Ви ж самі це все знаєте. Тільки ці фото… І підписи вручну під фотографіями, ясна річ… Отак — старомодно, каліграфічним почерком… Сьогодні кожному відомо, що це дуже важливі документи…
Він ще довго нарікав собі під ніс. Ніхто вже його не слухав. Урешті розпогодилося й усім кортіло на свіже повітря. Тож ми відважились і групами та поодинці вийшли надвір, де дув ще досить сильний вітер. Пройшлися доріжками, через дюни. Я обіцяв своєму синочку привезти мушлі. І таки знайшов кілька.
28
Галуцці (Haluzzen) — жіночі загони опору у Варшавському гетто. «Галуцц» у перекладі з івриту — авангард.