— Як на південному заході: там наші хлопці скоренько розібралися з готтентотами…
— Ну що там не кажіть, але двісті шахт страйкують…
— Порахували, що то вісімдесят п’ять відсотків…
— Але поки що все дуже тихо, спокійно, пане раднику, бо навіть начальство на шахтах…
— Не так, як у Росії, де все це перетворилося на революцію…
— І тому, товариші, ми у Герне першими почали боротися зі штрейкбрехерами…
— Але Стіннес досі не поступився, тож можна чекати погіршення…
— У Росії вже воєнний стан…
— Зате наші хлопці вигнали всіх цих гереро та інших готтентотів подалі в пустелю…
— Ну, що б там не було, а Лібкнехт назвав робітників у Петербурзі і нас тут героями пролетаріату…
— Але з японцями росіяни так скоро не дадуть раду…
— А у нас, у Герне, вони таки стріляли…
— Але тільки в повітря…
— Ну не знаю, всі розбіглися…
— Від воріт шахти і через площу…
— Ні, пане раднику, ніяких військових, тільки поліція…
— Але ми все одно побігли…
— Треба забиратися звідси, — сказав я Антону…
1905
Ще мій батько працював для однієї пароплавної компанії з Бремена — у Танжері, Касабланці та Марракеші; було це задовго до першої марокканської кризи. Цьому вічно зайнятому чоловікові псувала всі карти політика, а особливо канцлер Бюлов, який був при владі десь далеко. Я, його син, ледь стримував від банкрутства наш торговий дім, намагався якось дати раду з французькими та іспанськими конкурентами та без особливого натхнення провадив повсякденні комерційні оборудки із шафраном, фігами, фініками та кокосовими горіхами. За будь-якої нагоди я радо тікав із контори до чайної, або й просто тинявся задля розваги по базарах, і не сприймав серйозно розмови про кризу, які постійно велися вдома та в клубі. Так само я спостерігав і за спонтанним візитом кайзера до султана, спостерігав на відстані й ніби крізь іронічний монокль, хоча Абд Аль Азіз як ніхто вмів правильно реагувати навіть на незапланований офіційний візит: він перетворював його на захопливу виставу, оточував високого гостя колоритними лейб-гвардійцями та англійськими спецагентами, однак потай дбав і про те, щоб не втратити дружбу та протекторат Франції.
Прибуття кайзера було імпозантним навіть попри неприємний епізод під час висадки, над яким чимало іронізували, адже баркас разом із сувереном мало не перекинувся. Кайзер в’їхав до Танжера на позиченому жеребці, впевнено тримаючись у сідлі, хоча кінь поводився досить нервово. Вдалося викликати навіть радісні крики натовпу. А його шолом, який пускав сонячні зайчики, всі захоплено розглядали вже за власним бажанням.
Згодом у чайних та клубах ходили по руках карикатури, на яких прикрашений орлом шолом, без чітко виражених рис обличчя під ним, вів жвавий діалог із величними вусами цісаря. До того ж митцеві вдалося — ні, ні, цим негідником був не я, а художник, якого я знав ще з Бремена і який походив із мистецької публіки Ворпсведе[4], — отож, він примудрився так намалювати головний убір і закручені вуса цісаря на тлі марокканських «куліс», що бані мечетей та їхні мінарети чудово доповнювали вістря та заокруглення щедро прикрашеного шолома.
Окрім стривожених депеш, цей демонстративний виступ нічого не дав. Поки його величність виголошував натхненні промови, Франція з Англією домовилися й вирішили долю Єгипту та Марокко. Особисто мені все це й раніше здавалося сміховинним. І таким же несерйозним здалося мені через шість років прибуття нашого озброєного гарматами корабля «Пантера» до Агадира. Ясна річ, це спровокувало театральні грім та блискавку. Але в пам’яті збереглося лише враження від шолома кайзера, який ефектно поблискував на сонці. Місцеві майстри старанно скопіювали його й виставили на продаж на кожному базарі. І мініатюрні, і велетенські прусські шоломи пікельгаубе — як сувеніри, так і для практичного використання — в ролі плювальниць, — можна було придбати на базарах Танжера і Марракеша ще довго, у кожному разі довше, ніж протримався тут наш експорт-імпорт; особисто я ще досі користуюся таким шоломом, вістря якого встромлене в ящик із піском.
Але в мого батька, що мав здатність бачити майбутнє в чорних фарбах, і то не лише в комерційних справах, а й щодо власного сина — він не зовсім безпідставно називав його непутящим, — тож у мого батька найсмішніші мої витівки викликали не скорочення м’яза, який відповідає за усмішку, а ставали черговим приводом стурбовано вигукнути, і не тільки за столом: «Нас оточують! Британці й французи об’єдналися з росіянами і оточують нас!» А іноді він заспокоював нас продовженням фрази: «Хоча наш кайзер уміє махати шаблею, але справжню політику роблять інші».
4
Ворпсведе — невеликий населений пункт неподалік Бремена. З 1899 року став відомою колонією німецьких художників, а згодом і письменників.