Та я хотів розказати про карнавальну процесію в Розенмонтаґ[32]. Ішов дощ. Але все одно зібралося більше мільйона людей, навіть із Голландії та Бельгії. Окупанти, і ті взяли участь, бо ж дійство було офіційно дозволене. Усе відбулося майже так, як колись, якщо забути, що місто геть розбомблене, — але саме це впадало в очі й виглядало дуже страшно. То був історичний карнавал, зі стародавніми германцями і древніми римлянами. Усе почалося з убіїв, від яких походять кьольнці. Ну а потім ноги самі пішли в танок — закрутилася маркітантка Маріхен, музика тут і там. І купа колісниць, штук п’ятдесят, не менше. І якщо рік тому девізом було: «Ми знову тут і робимо, що можемо» — а могли ми й справді не дуже багато, — то тепер із колісниць сипалися на землю карамельки, для реальних пацанів та пузатих дядьків — мало не двадцять п’ять центнерів карамельок! А за нами їздив фонтан на колесах, який вилив на усіх кілька тисяч літрів справжньої колонської води марки «4711». Під це добре співалося: «Хто б за все це заплатив…» Цей шлягер протримався довго. Але загалом Розенмонтаґ із політикою — попри те що за нами стежили окупанти — не мав нічого спільного. Звертали на себе увагу хіба що дві маски, які з’явилися не відразу й ходили тісно, пліч-о-пліч. Ці маски навіть цілувалися й танцювали удвох. Вони виглядали, так би мовити, єдиним серцем і душею, і це було трохи гидко й навіть підло, бо одна з масок була дуже схожа на старого Аденауера, а інша — на Ульбріхта, того самого, з гострою борідкою. Люди, ясна річ, сміялися з хитрого Індіанського вождя та Сибірської кози. Та це було єдине, що мало сякий-такий стосунок до загальнонімецьких тем під час процесії в Розенмонтаґ. Звісно, всі були проти Аденауера, його ніколи не любили й кьольнські пацани, бо він ще до війни був тут обербургомістром і щось там казав проти карнавалу. А за свого канцлерства взагалі хотів заборонити карнавал. І то назавжди.
1951
Шановні панове з фірми «Фольксваґен»!
Я змушена знову поскаржитися, бо ми так і не отримали від вас жодної відповіді. Це тому, що доля хотіла, аби наші домівки випадково опинилися в Німецькій Демократичній Республіці? Та ще й біля самого Марієнборна, зовсім близько від кордону, який ми не можемо перетинати відколи тут, на наше нещастя, звели Стіну.
Це дуже непорядно з вашого боку — не відповідати нам! Мій чоловік працював у вас від самого початку, а я прийшла трохи згодом. Уже в тридцять восьмому він вивчився на інструментальника для «Фольксваґена», у Брауншвайзі. Потім став зварювальником, а коли війна скінчилася, допомагав розбирати завали, бо півміста було розбомблено. Згодом, коли директором став пан Нордгофф і знову почалися монтажні роботи, мого чоловіка навіть призначили контролером у відділі спостереження за якістю, а крім того, він входив до виробничої ради. Я додаю фото, що підтвердить вам мої слова, — він був серед тих, хто на власні очі бачив, як п’ятого жовтня п’ятдесят першого року було випущено 250-тисячний «фольксваґен», а потім ми святкували цю подію. Пан Нордгофф виголосив дуже гарну промову. А ми всі стояли довкола «жука», що тоді ще не був золотисто-жовтим, — таким став уже мільйонний автомобіль, появу якого ми відзначали на чотири роки пізніше. Але, попри все, друге святкування було значно кращим за перше, три роки до того, тобто коли випустили 50-тисячний автомобіль. Тоді навіть посуду було обмаль, тож на всіх співробітників та гостей не вистачило склянок, декому довелося пити з посуду, виготовленого з якогось штучного матеріалу, і після цього люди скаржилися на біль у шлунку, а дехто навіть блював просто в робочому павільйоні або надворі. Але цього разу вже для всіх знайшлися справжні склянки. Шкода лише, що того року помер у Мюнхені, й тому не зміг порадіти разом із нами, професор Порше, бо ж саме він, а не Гітлер, придумав «фольксваґен». Він точно відповів би нам, якби побачив наші ощадні картки з тих часів.
32
Розенмонтаґ (