1956
У березні того сумного і буремного року — року, коли один із них помер у липні, майже відразу після своїх сімдесятих уродин, а інший у серпні, не доживши навіть до шістдесяти, через що я збайдужів до світу, бо його сцена здавалася мені відтепер спорожнілою, — я, студент німецької філології, який старанно пописував вірші у тіні двох гігантів, зустрів їх обох — біля могили Кляйста, у цьому, з виглядом на Ваннзеє, відлюдному місці, де вже відбулася не одна, і випадкова, і за домовленістю, дивовижна зустріч.
Я гадаю, вони вибрали час і місце таємно, можливо, домовлятися їм допомагали жінки. Цілком випадковим свідком їхньої зустрічі став тільки я, непомітний студентик десь на задньому тлі, який уже з другого погляду впізнав обох: першого — із його «буддистською» лисиною, і другого — тендітного, уже позначеного хворобою. Мені було складно тримати дистанцію. Але той березневий день був не лише сонячним, а й безвітряним, тож до мене долинали їхні голоси: один промовляв басом, а другий — тонше, із ледь помітним посвистуванням. Обоє говорили небагато, з перервами. Вони то ставали поряд, наче на спільному постаменті, то розходилися на невелику відстань. Один був літературним, а тому некоронованим королем Західної частини міста, другий — найчастіше цитованим письменником у Східній. А оскільки у той час між цими частинами міста точилася війна, хай навіть лише холодна, то їх часто зіштовхували і протиставляли. Тож така зустріч, поза регламентом цих бойових дій, могла би відбутися лише завдяки подвійним хитрощам. Здається, обом моїм кумирам подобалася ця нагода на годинку вирватися зі своїх ролей.
Так це виглядало збоку, таке враження справляла і їхня усамітнена розмова. В усьому, що я зміг почути чи додумати собі з почутих реплік та їхніх уривків, не було й натяку на взаємну ворожість. Однак при цьому вони ловили один одного на слові — за допомогою цитат, вибір яких в обох був вельми двозначним. Один продекламував із вірша «Нащадок»[34]:
Другий у дещо легковажній манері продекламував останню строфу з раннього вірша «Чоловік і жінка йдуть через ракові бараки»[35]:
Так обидва знавці цитували один одного навзаєм і з неабияким задоволенням. І хоча вони іронічно перекидалися словами, якими зазвичай зловживаємо ми, студенти, все одно обмінювалися похвалами поміж цитатами.
— Тут вам удалося досягнути фенотипного відчуження! — вигукував один.
А другий відповідав із посвистуванням:
— Ваш західноєвропейський театр мерців підтримує мою епічну драматургію як із монологічного, так і з діалектичного боку.
І далі в такому ж дусі, що, вочевидь, тішило обох.
Потім вони почали жартувати над померлим рік тому Томасом Манном, пародіюючи його «стійкі в експлуатації лейтмотиви». Далі настала черга Бехера та Броннена[36], імена яких дозволяли вести мовні ігри. Що ж до їхніх власних політичних гріхів, то вони не надто зловживали іронією. Один глузливо процитував два рядки з партійного гімну авторства колеги: «…товариш Сталін, великий будівничий радянського народу, говорив про просо, про добрива, про суховії…» У відповідь на це прозвучала доволі сумнівна цитата з пропагандистського тексту «Дорійський світ», в якій перший хвалив гітлерівський рейх, а після неї — уривки з його ж промови на честь фашистського футуриста Марінетті. Навзаєм на адресу другого я почув іронічну похвалу його вірша «Запобіжний захід», буцімто він виражає «світогляд справжнього птолемейця», після чого обом грішниками було відпущено всі їхні гріхи цитатою з вірша «До нащадків»[37].
36
Бехер (Becher) — у перекладі з німецької — склянка, Броннен (Bronnen, або Brunnen) — колодязь.