Якраз навпаки, любий друже! Як ти бачиш, у нашій Республіці (хоч про це й не кажуть офіційно) у справі виготовлення шоломів та військових уніформ вирішили повернутися до прусських зразків, зараз випускають навіть перевірені моделі солдатських чобіт із широкими халявами, а також офіцерських — із вузькими, тоді як у вас усемогутнє відомство «Amt Blank»[41] явно вирішило зректися всіх традицій. Ви покірно прийняли американську модель шолома. Землисто-сірий колір похідної військової форми тепер поміняли на розмитий боннський шиферно-сірий. Я сподіваюся, ти не образишся, якщо я скажу тобі: цей ваш Бундесвер лише намагається виглядати невимушено і якомога більш цивільно, однак попри смішну військову форму не може приховати свої агресивні наміри. Та добре вже хоча б те, що ви так само, як і ми, вирішили доручити командування заслуженим генералам Вермахту.
Але наразі я хотів би ще раз згадати отриману мною нагороду (а взагалі-то це й твоя нагорода), бо коли під час першотравневих урочистостей мені вручили бронзову медаль, я згадав нашого професора Шверда із Технічного університету Ганновера. Адже саме він у п’ятнадцятому році винайшов сталеві шоломи, які використовувалися спершу під Верденом, а потім і на інших фронтах, замінивши не надто вдалі пікельгаубе. Ми вважали себе його учнями. Я відчував вдячність до нього, коли мене (а разом зі мною й тебе) визнали гідним такої почесної відзнаки. Але моя радість затьмарена смутком, бо дві німецькі армії тепер протистоять одна одній. Наша батьківщина розірвана навпіл. Так захотіли чужинці. Залишається тільки сподіватися, що недовго вже чекати того моменту, коли нація нарешті знову об’єднається. І тоді ми зможемо, як колись, у юні роки, блукати у Гарці, і нам не заважатиме жоден кордон. І солдати об’єднаної армії носитимуть шоломи, які під час обох світових воєн були вдосконалені до максимальної надійності проти куль і до того ж зроблені в найкращих німецьких традиціях. І до цього причетні ми з тобою обидва, любий друже!
Твій Еріх
1958
Принаймні одне можна сказати напевно: як після хвилі загального об’їдання прийшла хвиля повальних мандрівок, так разом із економічним чудом з’явився феномен німецьких чудо-дівчат. Але хто саме, які з тих дівчат на обкладинках глянцевих журналів стали першими? Як звали ту, яка ще в п’ятдесят сьомому прикрасила обкладинку «Штерна»? Яка з численних юних красунь уславилася тим, що першою перетнула Атлантичний океан і часопис «Лайф» написав про неї як про «німецьку сенсацію»?
Як шанувальник наймолодшої школи, я ще на початку п’ятдесятих захопився близнючками — відразу по тому, як вони приїхали із Саксонії на канікули, аби відвідати свого батька, що покинув їх разом з їхньою мамою. Вони так і лишилися на Заході, хоча, коли я допоміг їм влаштуватися у вар’єте «Палладіум», часом нарікали, згадуючи свою балетну школу в Лейпциґу, бо обидві — як Аліса, так і Еллен — мали серйозні амбіції та мріяли про контракт у Дюссельдорфській опері: «Лебедине озеро» і таке інше.
На Кьоніґсаллеє, куди я водив їх на прогулянку вздовж вітрин, їхній саксонський діалект звучав напрочуд зворушливо і кумедно. У своїх лілових панчішках вони спершу просто привертали увагу, а потім уже стали справжньою сенсацією. Саме там їх і побачив директор «Лідо», який мандрував у пошуках талантів, а після моєї розмови віч-на-віч із батьком близнючок їм запропонували роботу в Парижі. Я теж спакував валізку. Уся ця дюссельдорфська метушня уже давно мені набридла. А оскільки після маминої смерті я не захотів одружуватися з директоркою наглядової ради нашого суперуспішного концерну, який випускав пральний порошок, то мені виплатили таку компенсацію, на яку я відтоді можу собі дозволити все що завгодно: подорожі, найкращі готелі, «крайслер» з водієм, згодом — віллу в Сант-Тропе, тобто всі атрибути життя типового плейбоя. Але насправді я вибрав собі цю лише на перший погляд привабливу роль тільки заради близнючок Кесслер. Їхня подвійна краса притягувала мене. Я сохнув за цими двома саксонськими тепличними квітками. Непомірно видовжені божественні стебла їхніх тіл надавали сенс моєму існуванню, хоча я так ніколи й не досягнув мети, бо Аліса і Еллен, Еллен і Аліса бачили в мені лише песика на повідку, який міг оплатити всі їхні примхи.
41
«Amt Blank» — управління Теодора Бланка, який за дорученням Конрада Аденауера займався питаннями створення армії. У 1955—1956 роках Бланк був міністром оборони.