Але я? Як я опинився в цьому натовпі? Що змусило мене приєднатися до них і триматися за руки? Кричати, аж поки не сів голос? Жбурляти разом з усіма яйця? Я виріс у консервативній міщанській родині, вивчав теологію в Якоба Таубеса[45] і ще трохи — філософію, скуштував Гуссерля, насолоджувався Шелером і жадібно вдихав Гайдеґґера: мені приємно блукалося його польовими стежками, я почувався чужим серед усього суто технічного, схожого на голу конструкцію, серед усього надто очевидного, приміром політики, — я відкидав це все як «забуття Буття». Аж раптом я зайняв дуже чітку політичну позицію, запротестував проти президента Америки та його поплічників, диктатора Південного В’єтнаму Тіу та його генерала Кі, хоча ще й не був готовий, забувши все на світі, викрикувати «Хо-Ши-Мін!» Тож ким я насправді був тоді, тридцять років тому?
Це запитання не відпускало мене впродовж усього семінару, де прозвучало кілька студентських доповідей та два-три короткі реферати, стежити за якими я міг, будучи навіть напівзосередженим. Можливо, студенти помітили цю неуважність, бо одна дівчина раптом поставила мені дуже пряме запитання: чому автор вірша «Тодтнауберґ» скоротив фразу
адже в останній редакції вірша, опублікованій у збірці «Світлотиск», цих слів у дужках уже немає. Це, центральне, запитання повернуло мене в університетські будні, а оскільки його ще ніколи не ставили так прямо, воно змусило мене знову пережити ситуацію, в якій я вже побував колись, іще юнаком, а саме: коли перед початком зимового семестру 1966—1967 років поїхав із Берліна, де ставало дедалі неспокійніше і де відбувалося все більше протестів, на навчання до Фрайбурґа.
А вже звідти я згодом перебрався сюди. Тоді ж до Фрайбурґа мене також вабив відомий германіст Бауманн. Я спробував інтерпретувати своє переселення туди як Гайдеґґерівське «повернення»[46]. Але своїй студентці, чиє провокативно сформульоване запитання змушувало мене відреагувати на «уже незабаром», я сказав щось дуже неконкретне, намагаючись уникнути прямої відповіді, — я послався на сумнівну репутацію Гайдеґґера, на те, що певний час він був прихильником ідеології Третього рейху, про що, як і про всі пов’язані з цим злочини, вперто мовчав. А відразу після цього я знову поринув у свої думки, в яких сам себе закидав іншими запитаннями.
Так, передусім близькість до цього великого шамана була тим, чого я, втікаючи до Фрайбурґа, шукав найбільше. Він та його аура притягували мене. Я достатньо рано звик до високомовності, бо мій батько, головний лікар одного із санаторіїв у Шварцвальді, який у рідкісні години свого вільного часу любив помандрувати, водив мене, ще дитиною, від Тодтнау до Тодтнауберґа, і при цьому жодного разу не пропустив нагоди показати мені скромну хатину філософа…
1967
Хоча мої семінари по середах — якщо не зважати на метелика, який випадково залетів до аудиторії крізь відчинене вікно, — викликали вельми скромне зацікавлення слухачів, їх усе ж було достатньо, щоб знову й знову повертати мене в моє задавнене існування і ставити переді мною запитання справді великого калібру: що ж урешті-решт змусило мене тоді податися геть із Берліна? хіба мені не належало бути там другого червня? хіба моє місце не було серед протестантів на площі перед ратушею Шьонеберґа? хіба не міг я стати вдячним об’єктом для групи персів, які з криками радості орудували дерев’яними кроквами з даху, — адже я вважав, що ненавиджу перського шаха?
На все це, з незначними застереженнями, я був готовий дати ствердні відповіді. Звісно, я міг би виявити солідарність — і потрапити в чорні списки поліції, приміром, за розмахування плакатом «Негайно звільніть іранських студентів!» А оскільки на момент візиту шаха у ратуші ухвалювали рішення про підвищення плати за навчання, я міг би запросто, в гурті інших демонстрантів, хором співати старий дурнуватий карнавальний шлягер «Хто б за все це заплатив?» А коли ввечері шах і його Фарах Діба в супроводі тодішнього бургомістра Альбертца у рамках офіційного візиту відвідали оперу на Бісмаркштрассе, я міг би, поки там йшла святкова програма, опинитися серед тих, кого поліцейські спецпідрозділи загнали у вузький провулок між Крумме та Зезенгаймерштрассе і побили своїми палицями. Так, я міг би, якби не злякався і не втік до Фрайбурґа. А потім я далі питав себе, точніше, відповідав на своє внутрішнє запитання, чи не міг би я опинитися на місці студента германістики й романістики Бенно Онезорґа в момент, коли здійснювалася поліцейська операція «Полювання на лисиць», і хіба не могла поліція влучити з близької відстані у мене? Як і я, він вважав себе пацифістом і входив до Євангелістської студентської громади. Як і мені, йому було тоді двадцять шість років і він улітку любив носити сандалі без шкарпеток. Тож зрозуміло, що цю кулю міг отримати і я, — і тоді я був би мертвим. Але я сховався, я відійшов на онтологічну дистанцію — за допомогою філософа, який після свого «повернення» поринув у спокій. Тому вони вбили Бенно Онезорґа, а не мене. Тому працівник кримінальної поліції в цивільному на ім’я Куррас націлив свій знятий із запобіжника службовий пістолет моделі ППК не в мою голову, а влучив у Бенно Онезорґа — над правим вухом, тож куля пройшла крізь мозок і повністю розтрощила черепну коробку.
45
Якоб Таубес (1923—1987) — теолог, філософ, юдаїст. Походив з родини рабина. Викладав теологію в Нью-Йорку та Єрусалимі, у Гарвардському та Прінстонському університетах. З 1966 року працював у Вільному університеті Берліна.
46
«