Але я не впевнений, чи під час наших західно-східних зустрічей йшлося про негуса, чи, може, про новітнього комуністичного володаря Менґісту. Можу стверджувати лише одне: ми мусили до півночі з’явитися на контрольно-пропускний пункт, який називали «Палацом сліз», і показати там свої документи та дозвіл на в’їзд. І ще одне я знаю точно: ні в Західному Берліні, ні у Вевельсфлеті — скрізь, де я намагався тоді знайти дах над головою, щоб зануритися у писання фрагментів свого «Палтуса», — злагоди в моїй родині не було.
1976
Ми були впевнені, що нас прослуховують, причому незалежно від місця нашої зустрічі у Східному Берліні. Нам здавалося, що ретельно встановлені «жучки» є всюди: під штукатуркою у стінах, у світильниках на стелі, навіть у вазонках із квітами, — тому ми іронічно розмовляли лише про дбайливу та опікунчу державу, яка має ненаситну потребу в безпеці. Ми вимовляли кожне слово чітко й повільно, щоб можна було все записати, ми викривали підривний за своєю суттю характер поезії, а також змушували запідозрити потенційну змову за навмисним вживанням умовного способу. Ми радили «фірмі», як ми ніжно називали Службу державної безпеки республіки робітників та селян, попросити допомоги у західних конкурентів (у Пуллаху чи Кьольні), якщо раптом виявиться, що наші інтелектуальні конструкції та декадентські метафори можливо розгадати лише транскордонно, тобто за умови тісної співпраці обох Німеччин. Ми зверхньо підсміювалися над Штазі та підозрювали — напівжартома-напівсерйозно, — що серед нас є щонайменше один агент, при цьому ми дружньо запевняли одне одного, що підозрюваним, «у принципі», можна вважати кожного.
Через два десятиліття Клаус Шлезінґер скористався послугами установи Ґаука[50] і перевірив усі документи Штазі, де згадувалося його ім’я, а потім надіслав мені деякі агентські донесення про наші конспіративні зустрічі (у середині сімдесятих). Але в них ішлося лише про те, хто з ким зустрічався біля книгарні на вокзалі Фрідріхштрассе, хто з ким цілувався на знак привітання і хто кому подарував, приміром, загорнену в кольоровий папір пляшку, а також чиїм «трабантом» (номерний знак) повезли гостей, і куди саме (назва вулиці, номер будинку), коли та де всі піднаглядні особи зникли, а потім — коли саме, через шість чи більше годин зовнішнього стеження, всі вони вийшли з дому, що фігурує в донесенні під назвою «об’єкт», і розійшлися в різних напрямках (зокрема особи, що мешкали на Заході, — до пункту перетину кордону), а також про те, що деякі з них при цьому голосно сміялися й розмовляли, очевидно, перебуваючи під впливом алкоголю.
Отже, «жучків» не було. Не було серед нас і агента. У донесеннях жодним словом не згадувалися наші читання. Жодним! Яке розчарування! Жодного слова про руйнівну силу римованої та неримованої поезії. І жодного натяку на антидержавні бесіди за кавою з тістечками. Тож так і лишилося незафіксованим, що сказала особа із Заходу про сенсації у фільмі «Біла акула», який нещодавно показали в кінотеатрі на Курфюрстендамм. Усе, що ми думали про процеси над військовою диктатурою «Чорних полковників» у Афінах, так ніхто й не почув. А коли ми — при цьому я добре орієнтувався в тій місцевості — розповіли друзям про сутички довкола атомної електростанції Брокдорф, під час яких поліція вперше успішно застосувала вже випробувану в Америці «хімічну палицю», щоб потім за допомогою вертольотів, які летіли низько над землею, гнати рівнинами Вільстермарша десятки тисяч протестантів, східна влада, знову ж таки, втратила нагоду довідатися про ефективність дій західної поліції.
А може, ми не говорили про Брокдорф? Пожаліли нерви наших колег, ізольованих від світу по той бік Стіни, і, щоб не похитнути їхнє святобливе уявлення про Захід, не розказали про надміру жорстоке побоїще із застосуванням хімічної зброї, в якому поліція нещадно дубасила навіть жінок та дітей? Ні, я радше припускаю, що Борн або Бух, або ж і я, все ж зуміли з підкресленою доречністю згадати у бесіді цей газ — із назвою, об яку можна зламати язик (хлорацетофенон), — що ним бризкала на демонстрантів поліція під Брокдорфом; мабуть, ми говорили про нього у зв’язку з іншим газом — він називався «Білий хрест» і був застосований ще під час Першої світової війни, а після цього Сара або Шедліх, Шлєзінґер або Райнер Кірш висловили думку, що наразі рівень технічного забезпечення Народної поліції ще не такий високий, але що це обов’язково зміниться, коли країна матиме у своєму розпорядженні більше валюти, — бо ж у принципі те, що робить Захід, може виявитися гідним для наслідування і на Сході.
50
Адміністрація Ґаука (