Після позбавлення Бірманна громадянства наша група востаннє зустрілася в Східному Берліні. У Кунерта, серед його численних котів, ми спершу (традиційно) читали одне одному вголос, а потім зібралися деякі з тих, хто публічно протестував проти вигнання Бірманна і тепер намагався змиритися з результатами свого протесту. Для багатьох (хоча й не для всіх) результатом стало те, що вони змушені були подати прохання про виїзд. Кунерти вибралися разом зі своїми котами. Сара Кірш і Йохен Шедліх поїхали з дітьми, книгами й домашнім скарбом.
Це теж мало наслідки. Та щó не мало наслідків? Згодом ми всі пережили смерть Ніколаса Борна. А ще пізніше, значно пізніше, наші дружні стосунки зруйнувалися: побічні явища возз’єднання. Але наші рукописи, з яких ми читали одне одному, були опубліковані. «Палтус» теж виплив на вільні води. Ага, а в кінці сімдесят сьомого помер Чарлі Чаплін. Він просто почеберяв до горизонту, ось так узяв і пішов собі, не лишивши нікого собі на заміну.
1978
Я розумію, отче, що треба було прийти раніше і відкрити перед вами своє серце. Але я була переконана, що з дітьми все вирішиться. Мій чоловік і я, ми вважали, що їм нічого не бракує, бо ж ми любимо їх. А відколи ми живемо на віллі мого свекра, до речі, на його запрошення, то діти й виглядали завжди щасливими або принаймні задоволеними. У будинку вдосталь місця. Великий сад зі старими деревами. І хоча ми живемо не в самому центрі, але ж ви знаєте, отче, що звідти до центру зовсім поруч. Дітей постійно відвідували їхні шкільні друзі. Ми постійно влаштовували всілякі святкування в саду. Навіть мій свекор, дідусь, якого так люблять його онуки, тішився, що в домі завжди панує пожвавлення. І ось раптом обоє стали некерованими. Почалося все з Мартіна. Але Моніка пішла далі за брата. Хлопець ні з того ні з сього поголив голову, залишив тільки одне пасмо над чолом. А донька пофарбувала своє чудове біляве волосся фіолетовими та яскраво-зеленими пасмами. На це ще можна було би не звертати уваги, що ми й робили, але коли обоє почали ходити у цих своїх страшних лахміттях, нас це просто шокувало, і мене навіть більше, ніж чоловіка. Мартін, який раніше вдягався майже як сноб, раптом вбрався в подерті джинси, що з них звисав іржавий ланцюг. Іще — у чорну шкіряну куртку, застебнуту на страшну колодку спереду, на грудях. А наша Моні не вилазила з потертого шкіряного костюма і шнурованих черевиків. А до всього цього з обох кімнат гриміла жахлива музика, якщо цей агресивний галас узагалі можна назвати музикою. Щойно діти поверталися зі школи — починалося! І їм було байдуже, що їхній дідусь після виходу на пенсію постійно потребував тиші довкола себе, — ну принаймні ми тоді ще так думали, бо не знали, що нас чекає…
Так, отче. Ці тортури для вух називаються «Sex Pistols» чи якось так. Ви, схоже, розумієтеся на цьому. Звісно, отче. Ми перепробували все. Намагалися поговорити з ними по-доброму. Потім — добитися чогось покараннями. Мій чоловік зазвичай надзвичайно терплячий, але йому довелося карати їх позбавленням кишенькових грошей. Та ніщо не допомагало. Діти постійно були десь поза домом і в дуже поганій компанії. Їхні шкільні друзі, всі з пристойних родин, звісно ж, більше до нас не приходили. Потім почалося справжнє пекло, бо вони почали приводити додому цих страшних типів — панків. Від них ніде неможливо було сховатися. Вони сиділи на килимах. Збирались у курильній, навіть дозволяли собі моститися в шкіряні фотелі. А як жахливо вони говорили… Ось так воно все було, отче. Постійні розмови в стилі no future[51], — аж поки у нашого дідуся, не знаю, як би це краще сформулювати, аж поки наш дідусь геть не поїхав дахом. І то раптово, одного ранку. Ми з чоловіком втратили дар мови і тільки дивилися на нього. Бо мій свекор…
Ви ж знаєте його, отче. Бездоганний, тонкий, доглянутий аристократ — уособлення скромності, наділений шармом старшого чоловіка та стриманою іронією, яка ніколи нікого не ображала; відколи він відійшов від банківських справ, то цілковито віддався любові до класичної музики, майже не виходив зі своїх кімнат, лише іноді сидів на терасі в саду, заглиблений у свої думки, так ніби назавжди відійшов від усього мирського, він, фінансист найвищої категорії — ви ж знаєте, отче, що мій свекор належав до чільних осіб «Дойче банку», — але він ніколи не говорив ні про себе, ні про свою діяльність, завжди був дуже скромним, у своєму костюмі в сіру смужку. Приміром, коли я незабаром після виходу заміж спитала його, що він робив у ті страшні воєнні роки, він відповів зі своєю звичною тихою іронією: «А це хай залишиться банківською таємницею»; і навіть Ервін, який також займається банківською справою, мало що знає про етапи свого дитинства і ще менше — про професійну діяльність свого батька, якого раптом, як я вам уже казала, враз наче підмінили…
51