За столом панувала тепла братня атмосфера. Які там «пожирачі комуністів» чи «вороги капіталізму», коли під руками сходяться всі рахунки на м’ясо-пиво-сир, а між іншим згаданий Шальк може втішити того, хто прикриває його на найвищому рівні, свіжими дотепами — власного авторства — про Коля. Ну не те щоб там усі обіймалися, але загальнонімецьке підморгування точно було на часі. Як воно зазвичай і буває, коли вагомі події відбуваються в потаємному місці. Кожен може щось запропонувати: ринкові переваги, рустикальний шарм, боннські субпродукти, дешеві свинячі чвертки, добряче витримані державні таємниці та інші затхлості вісімдесятих, із достатнім вмістом оцту, щоб можна було, в разі потреби, вдовольнити ними вітчизняні спецслужби.
Мабуть, це була неабияка насолода для очей, носів та вух, справжній загальнонімецький тріумф. Подавали, ясна річ, м’ясо, пиво і сир. Однак нас за стіл не кликали. Вони самі були пародією на себе. Наш професійний імітатор голосів, якому й досі найкраще вдається гучний голос Штрауса, міг досить непогано відтворювати й свистячий шепіт Шалька, а погонич волів на ім’я Мерц і без того впізнаваний усіма — як майстер платоспроможної мови пальців. Ось так, без нас, кабаретистів, і підписали угоду про мільярдний кредит. Дуже шкода, бо згодом на нашій сцені цілком можна було би відтворити цю подію — як пролог до об’єднання Німеччини, приміром, під назвою «Вірна рука руку миє»[57], але і Штраус, і Мерц-старший пішли зі сцени ще до того як упала Стіна, а наш старенький Шальк, чиї записані на третіх осіб фірми і далі потай процвітають, надійно сховався на своїй віллі на Теґернзеє (бо знає значно більше, ніж це було би бажано для біло-блакитного самоусвідомлення Баварії, а тому його мовчання — це справжнє золото).
На засіданні нашого зібрання ветеранів, під час якого ми виявили себе однаковою мірою селюками та ідіотами, було вирішено: про німецьке кабаре можна назавжди забути. Але на честь Франца Йозефа перейменували аеропорт у Мюнхені, і не лише тому, що, крім посвідчення мисливця, він мав ще й ліцензію пілота, а також аби ми згадували його під час кожного злету та приземлення. У ньому поєдналося так багато всього відразу: з одного боку, всі наші найбільш вдалі жарти були про нього, з іншого — він став утіленням того ризику, на який ми, як обережні виборці й несміливі кабаретисти, не захотіли піти у вісімдесятому, коли він хотів стати канцлером.
1984
Знаю! Знаю! Занадто вже заяложено звучить заклик: «Пом’янімо загиблих», але насправді, щоб організувати таку подію, слід докласти чимало зусиль. Тому нові й нові туристичні стежки на колишньому полі битви під Верденом прокладаються з усе більшим ентузіазмом, не в останню чергу завдяки символічному рукостисканню, яким обмінялися президент і канцлер того пам’ятного дня, 22 вересня 1984 року, перед осуарієм; при цьому туристам намагаються допомогти всіма засобами — приміром, двомовними вказівниками в напрямку «Mort-Homme», або ж «Toter Mann», що означає «Мертва людина», тим більше що там, неподалік просяклого кров’ю Воронячого лісу (Rabenwald, Bois de Corbeaux), ще й досі в траві трапляються міни та нерозірвані снаряди на кратерах вирв, давно зарослих травою, і саме тому застереження французькою «Не ходити» було доповнене німецькою табличкою «Ходити суворо заборонено». До цього варто було би в деяких місцях установити ще й стримані нагадування про те, що тут, як і на багатьох інших маршрутах місцями бойових дій, доречно зупинитися для роздумів — скажімо, там, де ще можна розгледіти рештки села Фльорі і де дзвіниця закликає до примирення, як, зрештою, і на висоті 304 (Côte 304, Höhe 304), яку між травнем і серпнем 1916-го не раз захоплювали штурмом, здавали, а потім відвойовували назад.
Усі ці справи є вельми нагальними, бо відтоді як канцлер побував на нашому солдатському цвинтарі Консанвуа, а потім поїхав на французький цвинтар, на території форту Дуамон, відвідини якого завершилися історичним рукостисканням із президентом республіки, потік туристів постійно зростає. Прибувають переповнені автобуси, причому надто вже туристична поведінка деяких груп дає привід до невдоволення. Так, приміром, осуарій із баштою у формі артилерійського снаряда часто сприймається як якийсь атракціон жахів, через що перед скляними віконцями, які дають змогу побачити лише мізерну частину кісток та черепів від ста тридцяти загиблих тут французів, часто чути сміх і навіть гірше — непристойні жарти. А іноді можна почути й геть не літературну лексику, яка недвозначно дає зрозуміти, що велика справа примирення між нашими народами — примирення, якому хотіли посприяти своїми виразними жестами канцлер та президент, — усе ще триває і до її завершення досить далеко. Наші туристи відчувають образу — і не зовсім безпідставну, — бо тут відразу впадає в очі той факт, що на згадку про п’ятнадцять тисяч загиблих французів установлено білі хрести з написом «Загинули за Францію» і перед кожним таким хрестом посаджено троянди, а нашим воякам, яких загинуло тут значно менше, спорудили лише чорні хрести — без жодного напису і жодної квіточки.
57
Натяк на трастові фонди, за допомогою яких здійснювалися ці незаконні оборудки: німецькою «траст» —