1988
…але ще раніше, приблизно за рік до того як захиталася Стіна й повсюдно запанувала неймовірна радість, і люди ще не відчували, наскільки чужі одне одному, я почав малювати те, що впадало в очі: поламані сосни, викорчувані буки, інші мертві дерева. Про «вимирання лісів» говорили вже кілька років, але ці балачки були ще досить маргінальними. Наукові розвідки суперечили одна одній. Укотре висунули вимогу обмежити максимальну швидкість на автобанах до ста кілометрів за годину, оскільки вихлопні гази дуже шкодять лісові, але знову нічого не вийшло. Я вивчив нові слова: кислотний дощ, хворі пагони, загнивання корінців, вигорання хвої… Уряд щороку публікував «Звіт про шкоду, якої зазнали ліси», згодом його назву змінили на менш тривожну — «Звіт про стан лісів».
Я вірю лише в те, що можу намалювати, — тому я поїхав із Ґьоттінґена до Обергарца й зупинився у напівпорожньому готелі, призначеному для сезонних відпочивальників улітку і лижників узимку; там я взяв у руки сибірське вугілля, яке теж є продуктом деревного походження, й почав малювати ним повалені дерева на схилах та гребенях гір.
Там, де лісники вже прибрали сліди пошкоджень і вивезли сухі дерева, лишилися стирчати тісно один біля одного тільки голі пеньки; великі площі суцільних пеньків чимось нагадували цвинтар. Я дійшов до попереджувальних табличок — і побачив, що загибель лісу безшумно та без жодного пострілу перетнула кордон, подолавши і колючий дріт, прокладений через гори та долини, і заміновану смугу смерті, ту саму «залізну завісу», яка розділяла не лише Середній Гарц, а й усю Німеччину, і навіть більше — всю Європу. Лисі гірські схили відкривали простір для вільного погляду на інший бік.
Я нікого не зустрів — ні відьом, ні навіть якогось самотнього будника. Нічого не відбувалося. Бо все вже відбулося раніше. Ні читання Ґьоте, ні твори Гайне не підготували мене до цієї подорожі в Гарц. Єдиним матеріалом, який я мав у своєму розпорядженні, був зернистий папір для малювання, коробка кривих вугільних паличок та два балончики із закріплювачем, в інструкції до якого було сказано, що він не містить цього жахливого газу фреону і не шкідливий для довкілля.
З тим же реманентом я трохи згодом, але все ще в ті часи, коли діяв наказ, який дозволяв східнонімецьким прикордонникам стріляти, поїхав із Уте до Дрездена, звідки ми отримали письмове запрошення, тож мали можливість відкрити візу. Наші господарі — поважний художник і весела танцівниця — дали нам ключі від зручного будиночка у Рудних горах. Поблизу чеського кордону я відразу ж почав малювати ліс, який вимирав і там, — так, ніби я ще недостатньо надивився. На схилах лежали навалені одне на одне дерева. Вітри надломили мертві стовбури на гірських гребенях на рівні людського зросту. І тут теж нічого не відбувалося, хіба що в будиночку дрезденського художника Ґьошеля плодилися миші. Усе інше вже відбулося. Вихлопні гази та відходи двох народних підприємств, які осідали на велетенській території, зробили свою справу по обидва боки кордону. Поки я малював, відкладаючи аркуш за аркушем, Уте читала, але вже не Фонтане.
Через рік на плакатах і транспарантах демонстрантів у Лейпцигу та інших містах буде написано: «Спилюйте чиновників, захищайте дерева». Але наразі до цього ще не дійшло. Держава все ще тримала в покорі своїх громадян, хоча це й ставало все складніше. І здавалося, що загибель лісу, яка перетнула кордон, триватиме ще дуже довго.
А загалом нам сподобалося в тих місцях. Будинки у селах Рудних гір були криті ґонтом. Тут довго панували злидні. Села називалися Фюрстенау, Ґоттґетрой та Геммшу[58]. Через пункт перетину кордону неподалік Цинвальда пролягала транзитна дорога на Прагу. Цією дорогою, якою користуються не лише туристи, двадцять років тому, одного серпневого дня, виконуючи наказ, проїхали моторизовані частини Національної народної армії, а п’ятдесят років тому, в жовтні 1938-го, в тому ж напрямку вирушили частини німецького Вермахту, — тож чехи могли собі пригадати, як воно все виглядало і першого, і другого разу. Рецидив. Подвійна доза насильства. Історія любить такі повтори, хоча минулого разу все було інакше, принаймні ліси були ще живі…
1989
Повертаючись із Берліна до Лауенбурґа, ми слухали третю програму радіо, яку зазвичай передплачуємо, — і раптом, із невеликим запізненням, до наших вух долетіла новина, почувши яку, я, як і десятки тисяч інших людей, вигукнув від радості й, водночас, переляку: «Не може бути!», і після цього ми, разом із Уте, що була за кермом, поринули в думки про минуле та майбутнє. А один наш знайомець, який жив і працював по інший бік Стіни, де він, як колись, так і тепер, дбає про архіви Академії мистецтв, теж почув цю чудову новину із запізненням, але вона підкралася до нього й вибухнула — наче бомба з годинниковим механізмом. Його історія була така: спітнілий, він повертався з Фрідріхсгайна, де бігав підтюпцем. У цьому не було нічого незвичайного, бо останнім часом східні берлінці теж захопилися цим різновидом самокатування американського походження. На перехресті Кете-Нідеркірхнерштрассе і Бьотцовштрассе він зустрів свого товариша, який так само сопів і пітнів після бігу. Переступаючи з ноги на ногу на місці, вони домовилися зустрітися ввечері за пивом, і невдовзі вже сиділи у просторій вітальні товариша мого знайомця: той товариш займався, як він сам це називав, «виробництвом матеріальних цінностей», тож гостя не здивував новий паркет у квартирі господаря — собі він не міг дозволити такі видатки із зарплати людини, що постійно сидить в архіві та перекладає з папки в папку папірці, а ще відповідає за складання приміток.
58
У німецьких назвах селищ приховані значення, які окреслюють ці місця як затуркані та забуті: